"Комуніст,— кажу,— з двадцятих років". Показав йому квиток, а він мені свій. "Куди думаєш іти?"
"На вихід. Прориватимусь з бійцями через лінію фронту".
"Не проб'єшся. Та й чого йти? У нас,— каже,— створені групи самооборони. Є кулемети, є гвинтівки, гранати. Маємо в лісі кілька баз. Там продукти заготовлені, обмундирування. Всією роботою керують комуністи. Не вистачає нам тільки командирів, які б добре знали військову справу".
Одним словом, став він мене умовляти: "Краще зоставайся тут, та будемо разом партизанити. Не все одно хіба, де німців бити? Аби тільки добре їх бити".
Подумав я і вирішив залишитися. В цьому ж селищі знайшлися ще чоловік п'ятнадцять бійців та командирів, які теж виходили з оточення. Викликав я їх до себе. "Що гадаєте робити? Через фронт пробиватися чи, може, будете партизанити? Зброя в нас є, люди є. Можна воювати".
Лишилися всі. А через деякий час в район Хінельських лісів прибув Сидір Артемович Ковпак. У нього тоді було в загоні чоловік з сімдесят. Та ще наша група приєдналася, і вирішили ми разом розгромити німецький гарнізон в районному центрі Есмані.
Наскочили туди годині о дванадцятій ночі, перебили частину німців, зчинили паніку, захопили місто. Ця удача нас окрилила. Загін став зростати, почали ми нападати на гарнізони вже й самостійно, без Ковпака. Так ми ліквідували гарнізони у Хомужовську, Севську, Лемешівці, в Ямполі. Цілі райони стали партизанськими.
Наш загін поповнювався з груп самооборони, а також військовополоненими, які втікали з таборів, або бійцями, що виходили з оточення. На той час ми вже мали гармати, міномети, кулемети.
І ось проти нас вороже командування кинуло великі загони німців та мадьярів. Ми вели з ними бій. Сили нерівні, і ми змушені були відійти до Брянських лісів. Тут стало сутужно з харчами. Ми вирішили зробити господарську операцію. Довідавшись, що в селі Улиці перебуває до 300 німців, ми задумали їх знищити. Підійшли до поста, зняли вартових, а потім вдарили на німецький гарнізон. Забрали ми тоді у противника міномети, кулемети, багато гвинтівок. А з села Гєрасимівки, пам'ятаю, їхали аж за Десну своєрідним способом. І не сподівались, що таке нам може трапитись. Підходимо до залізниці, бачимо, стоять вагони, а паровоза нема. І охорони нема. То наші партизани посідали у вагони, а потім запрягли по парі коней до кожного вагона та й рушили. На дахах поставили кулемети, туди ж виділили кращих автоматників. Доїхали благополучно і провели бойову операцію. Ми зростали з кожним днем, особливо після вдалих боїв. Але без зброї до свого загону людей не приймали.
А коли вже до загону прийшов, та ще із зброєю — воюватиме добре. Бувало, що гвинтівки, револьвери, гранати викрадали у німців.
Допомагало й населення.
Приходить якось в Хомутопському районі до пас дід і каже: "Знаю місце в лісі, де гармата стоїть".
Повів моїх бійців. Дійсно, стоїть справна гармата. Ми взяли її собі на озброєння.
Ми теж в боргу перед селянами не лишаємось. Щодня слухаємо радіо. В нашому загоні є 4 пропагандисти, 18 агітаторів, 25 читців. Це, як бачите, сила. Часто це люди з середньою і вищою освітою, добре підготовлені, кращі наші комуністи і кращі воїни. Вони інформують селян про успіхи Червоної Армії. Вони провадять з ними бесіди, виступають з доповідями. Та цим ми не обмежуємось. Коли йдуть партизани па операцію або в розвідку, ми даємо їм листівки, газети, і вони їх розповсюджують в навколишніх районах. Ніщо так не окрилює наших людей, як правдиве слово, як добра вість про успіхи Червоної Армії. Така газета чи листівка буквально зачитується до дірок.
Лісовою дорогою мчав сюди сімнадцятилітній розвідник Володя Морока. Ловко зіскочивши з сідла, припнув свого маленького і, здавалося, невтомного коника біля дерева, під яким лежав командир.
— Є новини? — спитав у нього Леонід Якович.
— Дещо є, товаришу комбат.
— Ну що ж, доведеться па цьому закінчити,— сказав Іванов.— Будемо з вами бачитись, то ще поговоримо,— і він з розвідником попрямував до замаскованого гіллям намету з парашута.
У вишиваній сорочці, синій спідничині й чобітках з'явилася на галявині партизанка — білоруска Настя Сукач.
— А куди це ви так причепурились? — запитав у неї письменник Яків Баш, і дівчина охоче відповіла:
— Додому. Хочу сестричку Зою провідати. Вона живе тут недалеко в селі.
— А ви давно в загоні?
— Та ще відтоді, як ковпаківці до нас прийшли. Німці саме хліб забрали, а годині о десятій вечора з'явилася розвідка. Помітила я одного чоловіка в чорній бурці, але і досі не знаю, чи то сам Ковпак був, чи, може, хто інший. Побули до ранку, а потім бій вели з німцями у Лельчицях. Пізніше вже бачила Сидора Артемовича отак, як оце бачу вас.
Розповідали мені наші партизани. Стоять вони на посту, а дорогою наближається пара коней. Якісь люди незнайомі. Спинили їх: "Ви хто такі будете?"
"Ковпаківці".
"То чого ж ви блукаєте тут?"
А в санях сидить сам Ковпак і каже: "Та ото ж послав нас старий чорт, а дороги не розказав. От і заблудили".
"Ну то йдіть за нами, а там довідаються, хто ви такі".
І привели їх постові до нашого табору. Отоді я й дізналася, що то був Ковпак.
Настя взяла собі в кошик гостинців, пішла стежкою.
У сусідньому курені грав патефон.
Спокійно в тіні дерева стояв осідланий кінь, і до нього згодом підійшов юний розвідник Володя Морока. Не вірилось, що цей хлопчина з ніжним обличчям і лагідними очима, соромливий, як дівчина, був не раз у боях і за геройські діла представлений до нагороди орденом Червоної Зірки. Сміливий, винахідливий, він не знає, що то є страх, коли треба вдень, а часом і вночі доставити пакет чи дані розвідки. Він сідлає тоді свого вірного коника й вирушає в путь. Зараз у Володі є вільний час, і Яків Ваш кличе його до себе:
— Сідай, Володю, та розкажи нам про себе, звідки ти родом, як став партизаном?
Володя посміхається, ніяковіє:
— Ви питайте, а я буду вам відповідати. А так не знаю, з чого починати. Ну, в Севську народився. Батько робітник. Старший брат в Червоній Армії. Оце двоє нас чоловіків, а то ще є сестри... аж п'ять,— і він замовк, засоромився.
— Чого ж ти, продовжуй.