— Усе, як є, говорити? І як німці до Севська зайшли, і про це казати? Ну, зайшли вони під осінь. Картоплю ми зібрались копати. Зайняли аеродром, ліс теж зайняли — там наша кавалерія тоді стояла. І піхота була. Ну, стали німці ліс бомбити, а наші стали відступати. Я хотів піти з ними, а вони не взяли мене. "Ти,— кажуть,— іще малий, іди додому". Я тоді в лісі коня піймав. Не оцього Орлика, на якому зараз їжджу, а другий у мене був. Набрав у мішок хліба, захопив з собою пістолет і поїхав додому.
Кінь голодний, я його підласую. А шляхом же німці їдуть і їдуть. А наші красноармійці йдуть пішки, роззброєні та голодні. Я їм хлібину дав, а мене затримали. Я плачу не по-справжньому, а так. "Пустіть,— кажу,— я в ліс по дрова їздив". Ну, хліб вони в мене забрали, а пістолета не знайшли, бо я його під возом прив'язав. Під'їхав до двору, а нашої хати вже нема. Німці розбомбили нашу хату. Люди дали притулок сестрам, а я пішов до тітки. Вона каже: "Будеш жити в мене".
А потім до нас прийшов поранений капітан. Побув трохи, тоді я провів його, показав дорогу далі. Ну, а то ще сіно ми возили. Надвечір зустріли мене двоє партизанів: "Слухай, хлопче, хто є в селі?"
Я розказав, ще похвалився їм, що в мене є карта капітанова і я знаю, де патрони закопані в лісі. Карту вони в мене забрали одразу. Згодом приїхав ковнаківський загін. А тоді мадьяри стали наступати. Всі люди порозбігалися х,то куди. Я теж втік уночі до партизанів. А наше село мадьяри спалили.
Я одразу попросився в розвідники. 1 коли на Улицу наступали, я теж там був. Перший раз у бою. Спочатку страшнувато, а потім наче вже нічого. Звик. А в солі Монастирях, є таке село на Поліссі, їдемо ми з нашим комбатом Івановим, а спереду тітка йде. Комбат мені каже: "Володька, дожени оту тітку й зупини її". Кінь у мене тоді був плохенький. Поки розкачався на рись! А збоку в житі перебігло сім чоловік і засіли. Я думав, звичайні селяни, бо вони кивали мені, щоб я до них завертав, а я до них не завернув та їхав собі далі. Тоді вони вистрілили по мені двічі. Я по них чергу дав, вони втікати, а я за ними,— то були поліцаї. Двох поранив, а ті порозбігалися і коней своїх залишили з сідлами... Сім штук привів тоді я до загону. І коні всі добрі. Ну оце, мабуть, і все.
Він підвівся на ноги, підійшов до свого Орлика, сказав:
— Напувати пора.
— Володю, до війни ти вчився в школі?
— П'ять класів скінчив. Як німців розіб'ємо, тоді піду зноз учитися. Ну, стій, ти! — крикнув він на коня, що мотав головою, відганяючи мух. Спритно сів у сідло і наче прикипів до нього. Маленький, але бистрий коник помчав риссю і, перейшовши на галоп, швидко зник між деревами. До нашого куреня, шкутильгаючи, підходив у німецькому френчі й галіфе командир кінної групи автоматників.
ЩО РОЗПОВІВ ВАСИЛЬ ТЕРЬОШИН
— Я волжанин, з Саратовської області. Мені двадцять три роки. На глухівській ділянці фронту командував зенітним дивізіоном, а потім одержав спеціальне завдання: охороняти міст. Блокували нас німецькі автоматники. Підійшло їх чоловік з сімдесят і чотири танки з ними, а нам немає чим їх бити, бо не стало вже боєприпасів. Зав'язався рукопашний бій. Німці п'яні, кричать: "Рус, рус, здавайся!"
Мій командний пункт був недалечко від моста. Тут же город, хлівець, а далі — висотка. Бачу, їх троє фріців, ідуть прямо на мене. Дали по мені черги з автоматів, поранило вухо. Я упав за дерево, обмацав, чи ціла голова, і одразу якось посмілішав, кинув у них гранату.
В цьому бою я знищив вісім чоловік з карабіна та двох гранатою. Шукаю своїх. Пройшовши метрів двісті, натрапив на німецький танк. Танкіст мене помітив, кричить: "Рус, здавайся!"
Я вистрілив у нього. Він закрив люк і погнався за мною. Щоб урятуватися, я забіг у підпалену хату, а він почав по ній стріляти з кулемета. Я тоді мерщій вискочив — і на галявину. Він дав по мені чергу. Куля вразила ногу. Я впав. Танкіст, побачивши це, розвернувся і поїхав далі. А я вже пістолет тримав напоготові. Думаю, як під'їжджатиме ближче,— доб'ю себе, бо ж не випадає мені, комуністові, в полон здаватися. Вже краще смерть, аніж полон. Це було годині об одинадцятій ранку. Йти вже я не міг. Нога почала розпухати. Де який кущик забачу, туди й підповзаю, аби бути далі від шляху.
Опівдні натрапили на мене дівчина з бабусею. Коли розпочався бій, вони втекли до лісу, пересиділи там, а як стрілянина припинилась, вирішили повернутися додому.
Дівчина мені каже: "Полежте до вечора, я вас потім заберу до села".
Я їх попередив, щоб вони про мене нікому нічого не говорили. Рану перев'язав сорочкою, бо кров усе тече й тече... Лежу і міркую собі: "Не відомі мені люди. Хто знає, що в них на думці. Може, видадуть німцям". І я тоді вирішив перебратися звідти до скирти. Метрів за триста вона стояла. Як тільки стемніло, почав я до неї підповзати. І повз цілу ніч. Зарився там у солому. Лежу день без їжі, лежу другий. Та без їжі ще можна обійтися, але без води... спрага мене мучить. Нога моя розпухає. Попробував був підвестися і одразу впав. Помітили вже мене діти — вони коней військових по полю ловили, а підійти до мене боялися. Я тоді сам підкликав їх до себе, попрохав, щоб принесли мені води, і попередив їх: "Ви ж нікому не говоріть про те, що я тут лежу". Та діти, мабуть, розказали, бо на третій день вночі до скирти з'явилися двоє хлопців: Павло і Михайло. Прізвищ їхніх не знаю, а ім'я запам'ятав.
"Поїдемо,— кажуть,— до нас. У нашім селі німців немає".
"А яка ж у вас сім'я?" — допитуюся в них.
"Батько на фронті, а вдома тільки мати та нас оце двоє".
Вони дістали підводу, привезли мене, завели до хати: "Ось поранений командир. Візьмімо його, мамо, до себе".
Мати, бачу, перелякалась, а тоді синів розпитує: "Ніхто вас не бачив?"
"Ніхто".
"Мовчіть же, нікому не говоріть про нього".
Дали мені води, дали попоїсти, стали мою рану лікувати. Доки на світі житиму — не забуду тієї української тітки Степа-ниди. Я матір'ю її звав. Лікувала вона мене, доглядала. А ліки в неї були домашні: сало, та віск, та самогон, настояний на березових бруньках —для промивки ран. Почав уже я ходити на милицях. І ось одного разу ввалюється до хати німець. Я на піч сховався. Чую, він просить: "Матка, яйка". "Нема".