Пан

Страница 21 из 28

Кнут Гамсун

Я цього не думав, просто страшенно здивувався. Я не йняв віри: "Невже Ева заміжня?"

— То ж ви зробили підходящий вибір,— каже Едварда.

Та коли вже буде цьому край?! Затремтівши з люті, я сказав:

— Беріть собі лікаря,— кажу я вам. Послухайтесь доброї поради, бо той принц — тож якийсь підстаркуватий дурень.— І я нестямно заходився його обмовляти, додав йому кілька років, сказав, що він лисий і майже сліпий. А ще я стверджував, що він носить запонки з короною, щоб тільки почванитися своїм дворянством.— А в тім, мені зовсім не хотілося з ним знайомитися,— вів я далі.— Він нічим не відзначається і не має характерних рис, він просто ніщо!

— Ні, він не ніщо, не ніщо!— скрикнула вона, й з люті її голос зірвався.— З нього куди більше пуття, ніж думає собі твоя дикунська голова! Ось лишень постривай, о, він з тобою поговорить, я його про це попрошу. Ти гадаєш, я його не кохаю, а побачиш, що помиляєшся. Я вийду за нього заміж, і день, і ніч думатиму про нього. Запам’ятай мої слова: я кохаю його. Нехай Ева приходить, ха-ха, прости Господи, нехай вона приходить, мені плювати на це з високого дерева. О, я мушу йти звідси геть.

Вона почала спускатись від хатини до стежки, шпарко продріботіла кілька кроків, а тоді, бліда, як смерть, озирнулась і простогнала:

— Ніколи більше не потикайся мені на очі!

ХХV

Жовкне листя, бадилля картоплі стоїть стіною, обліплене цвітом. Знов надійшла пора полювання, я вполював білих куріпок, глухарів і зайців, якось убив орла. Тихе, високе небо, прохолодні ночі, сила-силенна гучних і приємних звуків у лісі та в полі. Величний, миролюбний світ опочивав…

— Добродій Мак більше не прохопився й словом про тих двох гагарок, що я вбив,— сказав я лікареві.

— Подякуйте за це Едварді,— відповів він.— Я знаю, бо чув, як вона за вас заступилась.

— Я їй не дякуватиму,— мовив я.

Бабине літо, бабине літо. Стежки лежали посеред цього пожовклого лісу, мов паски, щодня з’являлась якась нова зірка, місяць вигулькував, як тінь,— золота тінь, що купалася в сріблі…

— Бог з тобою, Ево, виходить ти заміжня?

— Хіба ти не знав?

— Ні, не знав.

Вона мовчки стисла мою руку.

— Бог з тобою, дитино, що ж нам робити?

— Що ти хочеш. Може, ти ще не поїдеш і я радітиму, поки ти будеш тут.

— Ні, Ево.

— Так, так, тільки поки ти будеш тут!

Вона безпорадно дивиться вдалечінь і весь час стискає мою руку.

— Ні, Ево, йди! Назавжди!

І минають ночі, й настають дні. Це вже третій день після тієї розмови. Ева несе дорогою якусь ношу. Скільки то дров переносило за літо це дівча з лісу додому!

— Поклади, Ево, додолу свою ношу й дай мені глянути, чи й досі твої очі блакитні?

Її очі були червоні.

— Ну ж, Ево, всміхнися знов! Я більше не опиратимусь, я твій, я твій…

Вечір. Ева співає, слухаю той спів, і мене охоплює жага.

— Ти сьогодні співаєш, Ево?

— Так, від радості.

А що вона менша за мене зростом, то, злегка підстрибнувши, дістає до моєї шиї.

— Ево, які в тебе подряпані руки! Господи, як це ти їх подряпала?

— То нічого.

Її обличчя дуже дивно світиться.

— Ево, ти говорила з добродієм Маком?

— Один раз.

— Що ж він сказав, і що сказала ти?

— Він дуже на нас в’ївся, змушує мого чоловіка день і ніч гнути спину на пристані, та й мені накидає всякої роботи. Він загадав мені чоловічу роботу.

— Чого він так чинить?

Ева потуплює очі в землю.

— Чого він так чинить, Ево?

— Бо я кохаю тебе.

— Та звідки він про це дізнався?

— Я сама йому сказала.

Мовчання.

— Дай Боже, Ево, щоб він не дуже в’їдався в тебе!

— То нічого. Тепер то нічого.

І голос її пролунав у лісі, достоту як трепетна пісенька.

Листя все більше жовкне, наближається осінь, на небі з’явилось багато зірок, а місяць тепер скидається на срібну тінь, що купалася в золоті. Холоду ще зовсім не було, просто в лісі запанувала прохолодна тиша й завирувало життя. Кожне дерево стояло в задумі. Поспіли ягоди.

А потім від двадцять другого серпня настали три суворі ночі з першими заморозками.

ХХVI

Перша сувора ніч.

О дев’ятій годині заходить сонце. На землю спадає слабенька пітьма, видно кілька зірок, а через дві години з’являється серп місяця. Я з рушницею та псом дибаю лісом, розкладаю вогнище з двох полін, і світло від нього проблискує крізь стовбури сосен. Морозу немає.

"Перша сувора ніч," — кажу я. І все в мені хтозна-чого тремтить, і все так шалено радіє від того, що нині я тут…

— Еге й, люди, звірі й птахи, будьмо! Я підіймаю тост за цю самотню ніч у лісах! У лісах! Мій тост за темряву й за тиху мову Бога між деревами, за чари тиші, за нехитру милозвучність, що чують мої вуха, за зелений лист і за лист жовтий! Мій тост за гомін життя, що долинає до мене, за чийсь писок, що фиркає в траві, за пса, що нюшить землю! Мій палкий тост за того дикого кота, що припадає ниць у глибині фіорду і пантрує, коли б скочити на горобця в темряві! В темряві! Мій тост за лагідну тишу земного царства, за зірки й за півмісяць, атож, за них і за нього!..

Я підводжусь і прислухаюся. Ніхто мене не чув. Я знов сідаю.

— Дякую за цю самотню ніч, за гори, за шум темряви і моря — він проймає моє серце! Дякую за своє життя, за те, що я дихаю, за те, що мені даровано цю ніч,— дякую за це від щирого серця! Послухай зі сходу й послухай із заходу, о, послухай! То вічний Бог! Тиша, що шепоче мені на вухо, — нуртуюча кров великої природи, Бог, що пронизує всесвіт і мене. При світлі свого вогнища мені видно блискучу павутинку, мені чути, як у морі пливе човен, як на півночі плавно підіймається небом Полярне сяйво. О, присягаюсь своєю невмирущою душею, я безмежно вдячний ще й за те, що саме я тут сиджу!

Тиша. На землю падає соснова шишка. "Впала соснова шишка!" — думаю я. Місяць ген у височині, дотлівають головешки мого багаття, лаштуючись згаснути. Глупої ночі я плетусь додому.

Другої суворої ночі стоїть така сама тиша й м’яка погода. Моя душа вся в думках. Я машинально підходжу до якогось дерева, насуваю кашкета аж на брови й притуляюсь до того дерева спиною, доклавши руки за голову. Я втуплюю погляд поперед себе й думаю; полум’я мого вогнища з двох полін сліпить мені очі, але я того не відчуваю. Я стою в такій безглуздій позі досить довго й дивлюся на вогонь; ноги підкошуються від утоми, і я вайлувато опускаюсь на землю. Аж тепер я розумію, що накоїв. Навіщо треба було так довго дивитися на вогонь?