— Послухайте мене хоч хвилинку…
— Вдома мене чекає Езоп, мій пес.— Я зняв кашкет, уклонився їй і знов сказав: — Вітаю вас, кралечко!
Потім я рушив з місця.
Вона перейшла на крик:
— О, не край мого серця! Я прийшла сьогодні до тебе, ось тут я тебе виглядала і всміхнулась, коли ти з’явився. Вчора я мало не збожеволіла, бо всі мої думки були про одне, світ мені йшов обертом, а я все думала про тебе. Сьогодні я сиділа в кімнаті, коли це зайшов якийсь чоловік, я, не глянувши на нього, знала, хто то такий. "Вчора я провеслував чверть милі," — сказав він. "І ви не стомились?!— спитала я. "О, страшенно стомився ще й понатирав на долонях пухирі," — ошелешено сказав він. Я подумала: "Ти ба, чим він переймався!" За якусь мить він сказав: "Цієї ночі я чув під своїми вікнами якийсь шепіт, ваша покоївка і один з ваших прикажчиків вели між собою інтимну розмову". "А, вони кохають одне одного",— відповіла я. "Гаразд, але ж була друга година ночі!" "Ну й що?— спитала я і додала трохи згодом: — Ніч належить їм". Тоді він підсунув угору свої окуляри в золотій оправі й зауважив: "Але ж, хіба вам не здається, що шептатись посеред ночі непристойно?" Я все ще не підводила очей, і так ми просиділи хвилин з десять. "Може, вам на плечі принести шаль?" — спитав він. "Ні, дякую," — відповіла я. "І кому дістанеться ваша маленька ручка?" — спитав він. Я не відповіла. Своїми думками я була десь в іншому місці. Він поклав мені на коліна якусь шкатулочку, я відкрила її й побачила, що там лежить шпилька. Вона була з короною, на якій я налічила десять камінців… Ґлане, ось та шпилька, хочеш глянути? Вона геть розтоптана. Йди глянь, як вона розтоптана… "Ну, то що ж мені робити з цією шпилькою?" — спитала я. "Вона вам буде за оздобу," — відповів він. Але я простягнула йому ту шпильку назад і сказала: "Дайте мені спокій, я думаю про іншого". "Про кого іншого?" — спитав він. "Про одного мисливця,— відповіла я.— Він подарував мені на згадку тільки дві чудові пір’їни, але заберіть свою шпильку". Однак він не схотів її брати. Отоді я вперше подивилась на нього — його очі проймали наскрізь. "Я не візьму шпильки назад, робіть з нею, що завгодно, хоч і розтовчіть," — сказав він. Я підвелася, поклала шпильку додолу й наступила на неї підбором. Це сталось сьогодні вранці… Чотири години я не знаходила собі місця від чекання, а по обіді подалася з дому. Він перестрів мене на дорозі. "Куди це ви?" — спитав. "До Ґлана,— відповіла я,— хочу його попросити, щоб не забував мене…" Я чекала тебе тут з першої години, стояла під деревом і бачила, як ти йшов: ти був, наче бог. Я любила твою поставу, твою бороду і твої плечі, все в тобі я любила… Тепер тобі не терпиться, ти пориваєшся йти, аби тільки йти, я тобі байдужа, ти на мене не дивишся…
Я стояв. А коли вона замовкла, пішов далі. Знесилений з розпуки, я всміхався, моє серце закам’яніло.
— А й справді,— мовив я і знов зупинився.— Ви ж хотіли щось мені сказати?
Цей глум відштовхнув її від мене.
— Я хотіла вам щось сказати? Та я ж уже сказала! Хіба ви не чули? Ні, нема чого. Мені більше нічого вам сказати.
Її голос якось чудно здригається, але це не бере мене за живе.
ХХIV
Наступного ранку я виходжу на двір і застаю біля своєї хатини Едварду.
За ніч я все зважив і зробив свій вибір Е, ні, навіщо мені далі піддаватися засліпленню цією примхливою істотою, якоюсь там рибачкою, неотесаним дівчам? Хіба не надовгий час засіло її ім’я в моєму серці й виссало його? Годі з мене! Я ще, було, подумав, що, мабуть, став їй ближчим саме через вияв своєї байдужості й глуму. О, як дивовижно я взяв її на сміх! Після того, як вона стільки балакала, я спокійно кажу: "А й справді, ви ж хотіли щось мені сказати…"
Вона стояла біля каменю. Була страшенно збуджена й мало не кинулась мені назустріч. Ось вона вже готова була обійняти мене та, заломивши руки, не зрушила з місця. Я доторкнувся до кашкета й мовчки їй вклонився.
— Сьогодні, Ґлане, я хочу переконатися в єдиному,— впевнено почала вона.
Я не ворухнувся, чекаючи, що вона казатиме далі.
— Я чула, що ви заходили до коваля в хату. Одного вечора. Ева була сама вдома.
Я сторопіло спитав:
— Хто це вам приніс таку вістку?
— Я не шпигую,— скрикнула вона,— я почула це вчора ввечері від батька. Коли, змокнувши до нитки, я вернулась додому, батько дорікнув мені: "Сьогодні ти взяла на глум барона". Я заперечила. "Тоді де ти була?" — допитувався батько. Я сказала: "У Ґлана". І батько все мені розказав.
Я намагаюсь подолати свій відчай і кажу:
— Ева навіть сюди приходила.
— Вона й тут була? В цій хатині?
— Багато разів. Я змушував її заходити. Ми бавили час у балачках.
— І тут!
Мовчання. "Тримайся!" — думаю я і кажу:
— Оскільки ви така ласкава до мене, що встряєте в мої справи, мені не хочеться пасти задніх. Учора я порадив вам лікаря. Чи ви думали над цим? Бо ж принц надто ненадійний.
У її очах спалахує гнів.
— Щоб ви знали, він ц і л к о м надійний!— не стримується вона.— О, він кращий за вас, він може приходити в гості й не розбивати чашок і склянок, він не глумиться з моїх черевиків. Авжеж. Він уміє обходитися з людьми, а ви смішний, мені соромно за вас, ви нестерпний, розумієте?
Її слова мене глибоко уразили, я схилив голову й відповів:
— Ваша правда, я розучився обходитися з людьми. Будьте милосердні, ви не розумієте мене, я здебільшого живу в лісі, це моя втіха. Тут, у моїй самоті, нікому не шкодить від того, що я такий, як є. Але коли я потрапляю в товариство інших, то доводиться з шкури пнутись, щоб поводитися так, як і заведено. За два роки я дуже мало був поміж людьми…
— Щомиті від вас можна ждати якоїсь капості,— вела вона далі.— Як я стомилась постійно вас пильнувати!
Сказала вона це без ніякого жалю. Мене проймає дуже сильний біль, від натиску її роздратування я ледве тримаюсь на ногах. Насамкінець Едварда додала:
— Може, Ева захоче вас пильнувати? Шкода тільки, що вона заміжня.
— Ева? Кажете, що Ева заміжня?— перепитую я.
— Авжеж, заміжня.
— Хто ж її чоловік?
— Ви це добре знаєте. Ева одружена з ковалем.
— Хіба вона йому не дочка?
— Ні, вона його дружина. Чи ви думаєте, що я брешу?