Пан

Страница 28 из 28

Кнут Гамсун

— Ми хотіли побачити, чи благополучно ви підніметесь на борт,— сказав лікар.

Я подякував.

Едварда, глянувши мені у вічі, мовила:

— Пане лейтенанте, мушу подякувати вам за вашого пса.

Вона зціпила губи, вони були в неї геть білі. Вона знову назвала мене паном лейтенантом.

— Коли пароплав відходить?— спитав лікар якогось чоловіка.

— За півгодини.

Я нічого не сказав.

Едварда від збудження не могла встояти на місці.

— Лікарю, може, підемо додому?— спитала вона.— Я зробила те, що мені належало.

— Ви виконали свій обов'язок,— сказав лікар.

Вона лагідно засміялась з його вічних поправок і відповіла:

— А хіба я сказала не те саме?

— Ні,— коротко відповів він.

Я подивився на нього. Цей чоловічок був холодний і несхитний. Він намітив собі певний план і послідовно його дотримувався. А якщо він усе таки програє? Однак нічим себе не викаже, його обличчя завжди непроникне.

Смеркало.

— Ну, прощайте,— сказав я.— Дякую вам за кожен день.

Едварда мовчки глянула на мене. Тоді знов відвернулась і задивилась на пароплав.

Я сів у човен. Едварда ще стояла на набережній. Коли я зайшов на борт пароплава, лікар крикнув: "Прощайте!" Я подивився на берег, тієї ж миті Едварда відвернулась і майже побігла з набережної додому, лишивши лікаря далеко позад себе. Так я бачив її востаннє.

Моїм серцем прокотилась хвиля смутку…

Пароплав рушив з місця, мені ще видно було вивіску добродія Мака "Склад солі і порожніх бочок". Та скоро й вона зникла з моїх очей. Зійшов місяць і висипали зірки, навколо здіймались гори, і я бачив безкраїй ліс. Онде стоїть млин, а там, он там була моя затина, що згоріла. На попелищі височіє сам-один сірий камінь. Іселіна, Ева…

Над горами й долами стелеться полярна ніч.

ХХХVІІІ

Я написав усе це, щоб збавити час. Мене тішили спомини про те літо на півночі Норвегії, коли я безліч разів лічив години, а час усе-таки пролітав. Заходять великі зміни, дні вже не хочуть минати.

У мене ще бувають радісні хвилини, та час стоїть незрушно, а я ніяк не збагну, як же можна так незрушно стояти. Я кинув військову службу й тепер сам собі пан, мені добре ведеться: я зустрічаюся з людьми, роз’їжджаю в екіпажах, інколи, заплющивши одне око, пишу в небі вказівним пальцем, лоскочу під шиєю місяця й, мені здається, що він сміється — аж заходжується від реготу й радіє, як дурненький, що його полоскотали під шиєю. Все усміхається. Я з луском відкорковую пляшку й скликаю веселу громаду.

Щодо Едварди, то я про неї не думаю. Чого б мені не забути її зовсім за такий довгий час? Я маю гідність. І коли хто-небудь спитає мене, чим я журюсь, я зразу відповім: "О, я не журюсь нічим"…

Кора лежить і дивиться на мене. Спершу був Езоп, а тепер — Кора. Лежить і дивиться на мене. На каміні цокає годинник, крізь відчинені вікна до мене долітає міський гамір. Стукають у двері, й листоноша подає мені якогось листа. На ньому печатка з короною. Я знаю від кого він, умить здогадуюсь, чи, може, якоїсь безсонної ночі мені те все наснилося. Однак у листі нічого не написано, там лежить тільки дві зелені пташині пір’їни.

Крижаний жах проймає мене і стає холодно. "Дві зелені пташині пір’їни!— кажу я сам собі.— Що ж, нічого не вдієш! Та чого мені так холодно? Лишенько, це через отой клятий протяг!"

І я зачиняю вікна.

"В листі лежать дві пташині пір’їни!— міркую я далі.— Мені здається, я їх пізнав, вони нагадують мені невеличкий жарт з часів мого побуту на півночі Норвегії — таку собі пригодку з-поміж багатьох інших пригод. Як приємно знов бачити ці дві пір’їни!"

І раптом ввижається мені чиєсь обличчя і вчувається чийсь голос, і той голос каже: "Прошу, пане лейтенанте, ось ваші пташині пір’їни!"

Ваші пташині пір’їни…

Коро, лежи тихо, чуєш, я вб’ю тебе, якщо ти поворухнешся! Погода гарна, спека просто нестерпна. Чого це я надумався позачиняти вікна?! Відчини знов вікна й розчахни двері! Сюди, людоньки, заходьте веселитись! Гей, посильний, гайда надвір і наклич до мене багато-пребагато людей…

День минає, а час ніби зупиняється.

Усе це я написав лише задля своєї втіхи й розважив себе, як зумів. Мою душу не гнітить ніяка журба, я жадаю одного — поїхати звідси геть, сам не знаю куди, але кудись світ за очі, може, в Африку чи Індію. Бо я належу лісам і самотині!