Я цього не думав, просто страшенно здивувався. Я не йняв віри: "Невже Ева заміжня?"
— То ж ви зробили підходящий вибір,— каже Едварда.
Та коли вже буде цьому край?! Затремтівши з люті, я сказав:
— Беріть собі лікаря,— кажу я вам. Послухайтесь доброї поради, бо той принц — тож якийсь підстаркуватий дурень.— І я нестямно заходився його обмовляти, додав йому кілька років, сказав, що він лисий і майже сліпий. А ще я стверджував, що він носить запонки з короною, щоб тільки почванитися своїм дворянством.— А в тім, мені зовсім не хотілося з ним знайомитися,— вів я далі.— Він нічим не відзначається і не має характерних рис, він просто ніщо!
— Ні, він не ніщо, не ніщо!— скрикнула вона, й з люті її голос зірвався.— З нього куди більше пуття, ніж думає собі твоя дикунська голова! Ось лишень постривай, о, він з тобою поговорить, я його про це попрошу. Ти гадаєш, я його не кохаю, а побачиш, що помиляєшся. Я вийду за нього заміж, і день, і ніч думатиму про нього. Запам’ятай мої слова: я кохаю його. Нехай Ева приходить, ха-ха, прости Господи, нехай вона приходить, мені плювати на це з високого дерева. О, я мушу йти звідси геть.
Вона почала спускатись від хатини до стежки, шпарко продріботіла кілька кроків, а тоді, бліда, як смерть, озирнулась і простогнала:
— Ніколи більше не потикайся мені на очі!
ХХV
Жовкне листя, бадилля картоплі стоїть стіною, обліплене цвітом. Знов надійшла пора полювання, я вполював білих куріпок, глухарів і зайців, якось убив орла. Тихе, високе небо, прохолодні ночі, сила-силенна гучних і приємних звуків у лісі та в полі. Величний, миролюбний світ опочивав…
— Добродій Мак більше не прохопився й словом про тих двох гагарок, що я вбив,— сказав я лікареві.
— Подякуйте за це Едварді,— відповів він.— Я знаю, бо чув, як вона за вас заступилась.
— Я їй не дякуватиму,— мовив я.
Бабине літо, бабине літо. Стежки лежали посеред цього пожовклого лісу, мов паски, щодня з’являлась якась нова зірка, місяць вигулькував, як тінь,— золота тінь, що купалася в сріблі…
— Бог з тобою, Ево, виходить ти заміжня?
— Хіба ти не знав?
— Ні, не знав.
Вона мовчки стисла мою руку.
— Бог з тобою, дитино, що ж нам робити?
— Що ти хочеш. Може, ти ще не поїдеш і я радітиму, поки ти будеш тут.
— Ні, Ево.
— Так, так, тільки поки ти будеш тут!
Вона безпорадно дивиться вдалечінь і весь час стискає мою руку.
— Ні, Ево, йди! Назавжди!
І минають ночі, й настають дні. Це вже третій день після тієї розмови. Ева несе дорогою якусь ношу. Скільки то дров переносило за літо це дівча з лісу додому!
— Поклади, Ево, додолу свою ношу й дай мені глянути, чи й досі твої очі блакитні?
Її очі були червоні.
— Ну ж, Ево, всміхнися знов! Я більше не опиратимусь, я твій, я твій…
Вечір. Ева співає, слухаю той спів, і мене охоплює жага.
— Ти сьогодні співаєш, Ево?
— Так, від радості.
А що вона менша за мене зростом, то, злегка підстрибнувши, дістає до моєї шиї.
— Ево, які в тебе подряпані руки! Господи, як це ти їх подряпала?
— То нічого.
Її обличчя дуже дивно світиться.
— Ево, ти говорила з добродієм Маком?
— Один раз.
— Що ж він сказав, і що сказала ти?
— Він дуже на нас в’ївся, змушує мого чоловіка день і ніч гнути спину на пристані, та й мені накидає всякої роботи. Він загадав мені чоловічу роботу.
— Чого він так чинить?
Ева потуплює очі в землю.
— Чого він так чинить, Ево?
— Бо я кохаю тебе.
— Та звідки він про це дізнався?
— Я сама йому сказала.
Мовчання.
— Дай Боже, Ево, щоб він не дуже в’їдався в тебе!
— То нічого. Тепер то нічого.
І голос її пролунав у лісі, достоту як трепетна пісенька.
Листя все більше жовкне, наближається осінь, на небі з’явилось багато зірок, а місяць тепер скидається на срібну тінь, що купалася в золоті. Холоду ще зовсім не було, просто в лісі запанувала прохолодна тиша й завирувало життя. Кожне дерево стояло в задумі. Поспіли ягоди.
А потім від двадцять другого серпня настали три суворі ночі з першими заморозками.
ХХVI
Перша сувора ніч.
О дев’ятій годині заходить сонце. На землю спадає слабенька пітьма, видно кілька зірок, а через дві години з’являється серп місяця. Я з рушницею та псом дибаю лісом, розкладаю вогнище з двох полін, і світло від нього проблискує крізь стовбури сосен. Морозу немає.
"Перша сувора ніч," — кажу я. І все в мені хтозна-чого тремтить, і все так шалено радіє від того, що нині я тут…
— Еге й, люди, звірі й птахи, будьмо! Я підіймаю тост за цю самотню ніч у лісах! У лісах! Мій тост за темряву й за тиху мову Бога між деревами, за чари тиші, за нехитру милозвучність, що чують мої вуха, за зелений лист і за лист жовтий! Мій тост за гомін життя, що долинає до мене, за чийсь писок, що фиркає в траві, за пса, що нюшить землю! Мій палкий тост за того дикого кота, що припадає ниць у глибині фіорду і пантрує, коли б скочити на горобця в темряві! В темряві! Мій тост за лагідну тишу земного царства, за зірки й за півмісяць, атож, за них і за нього!..
Я підводжусь і прислухаюся. Ніхто мене не чув. Я знов сідаю.
— Дякую за цю самотню ніч, за гори, за шум темряви і моря — він проймає моє серце! Дякую за своє життя, за те, що я дихаю, за те, що мені даровано цю ніч,— дякую за це від щирого серця! Послухай зі сходу й послухай із заходу, о, послухай! То вічний Бог! Тиша, що шепоче мені на вухо, — нуртуюча кров великої природи, Бог, що пронизує всесвіт і мене. При світлі свого вогнища мені видно блискучу павутинку, мені чути, як у морі пливе човен, як на півночі плавно підіймається небом Полярне сяйво. О, присягаюсь своєю невмирущою душею, я безмежно вдячний ще й за те, що саме я тут сиджу!
Тиша. На землю падає соснова шишка. "Впала соснова шишка!" — думаю я. Місяць ген у височині, дотлівають головешки мого багаття, лаштуючись згаснути. Глупої ночі я плетусь додому.
Другої суворої ночі стоїть така сама тиша й м’яка погода. Моя душа вся в думках. Я машинально підходжу до якогось дерева, насуваю кашкета аж на брови й притуляюсь до того дерева спиною, доклавши руки за голову. Я втуплюю погляд поперед себе й думаю; полум’я мого вогнища з двох полін сліпить мені очі, але я того не відчуваю. Я стою в такій безглуздій позі досить довго й дивлюся на вогонь; ноги підкошуються від утоми, і я вайлувато опускаюсь на землю. Аж тепер я розумію, що накоїв. Навіщо треба було так довго дивитися на вогонь?