Дівчинка легенько затремліла й поблідла навіть у рожевому світлі, бо їй лишилась одна спроба, і від тієї спроби залежала її власна доля!
Вона вирішила не поспішати й ще раз обійшла всі покої, поважно дивлячись на всі оздоби й намагаючись вирішити, до котрої із них доторкнутись.
Нарешті вона в розпачі наважилась довіритися випадкові. Стала на порозі одного покою, міцно заплющила очі й, відкинувши важку штору, наосліп ступила далі, простягши перед собою праву руку.
Повільно-повільно просувалась вона вперед, поки її рука доторкнулась до якогось предмета на круглому столику. Вона не знала, що то таке, але тихо вимовила: "Ев".
І в ту мить у покоях не стало нічого живого. А Король Номів набув нову оздобу. Бо на краю столика тепер сидів гарненький коник-стрибунець, неначе вирізьблений із суцільного смарагда. То було все, що лишилось від Озми з Озу.
У тронній залі Король Номів раптом звів очі й усміхнувся.
– Хто далі? – промовив він своїм приємним голосом.
Дороті, Страхопуд і Залізний Дроворуб, що сиділи й мовчали в тривозі, вражено здригнулись і втупили очі одне в одного.
– Принцесі не вдалося? – спитав Тік-Так.
– Як видно, – бадьоро відповів невеличкий Владар. – Але це не означає, що й нікому з вас не вдасться. Другий має право на дванадцять спроб, бо тепер тут є дванадцятеро людей, обернених у прикраси. Ну, ну! Хто з вас піде другим?
– Я, – сказала Дороті.
– Ні, – заперечив Залізний Дроворуб. – Я командувач Озминого війська, і це мій привілей – піти за нею й спробувати її врятувати.
– Ну, йди ти, – сказав Страхопуд. – Але будь обережний, старий друже.
– Буду обережний, – пообіцяв Залізний Дроворуб і рушив за Королем Номів до входу в палац.
І ось скеля зімкнулась за ним.
КОРОЛЬ НОМІВ СМІЄТЬСЯ
За мить Король вернуся на свій трон і знову розкурив люльку, а решта маленького гуртка пригодників повсідалась і стала чекати. Їх надто вразила невдача їхньої юної Правительки й те, що вона стала тепер оздобою в палаці Короля Номів – жахливому, моторошному місці попри всю його пишноту. Без своєї юної проводирки вони не знали, шо їм робити далі, і кожне, аж до тремтячого рядового, вже боялося, що скоро стане марною прикрасою, а не корисною істотою.
Раптом Король Номів засміявся:
– Ха-ха-ха! Хе-хе-хе! Хо-хо-хо!
– Що сталося? – спитав Страхопуд.
– О, ваш друг, Залізний Дроворуб, став найкумеднішою річчю, яку лишень можна собі уявити! – відповів Король, утираючи сльози сміху. – Ніхто б не повірив, що з нього може вийти така кумедна оздоба. Хто далі?
Усі перезирнулися, похолонувши. Один із Генералів скорботно заридав.
– Чого це ви плачете? – спитав Страхопуд, обурившись, що той виявив таку слабкість.
– Він заборгував мені платню за шість тижнів, – відповів Генерал, – як же мені не плакати за ним!
– То йдіть і розшукайте його, – порадив Страхопуд.
– Я? – вигукнув переляканий Генерал.
– Атож! Це ваш обов'язок – іти слідом за вашим командувачем. Гайда!
– Я не піду, – сказав Генерал. – Я б, звичайно, хотів, але не піду – і квит.
Страхопуд запитливо глянув на Короля Номів.
– Дарма, – сказав веселий Владар. – Коли він не хоче піти до палацу й угадувати відмінених, я його вкину в котрусь зі своїх вогненних печей.
– Я піду! Аякже, я піду! – вмить заволав Генерал. – Де тут вхід? Де він? Впустіть мене швидше!
Король Номів провів його до палацу й вернувся чекати, що ж з того вийде. Що гам робив Генерал, не знає ніхто, але невдовзі Король викликав наступну жертву, і спробувати щастя припало одному з Полковників.
Отак, один за одним, усі двадцять шість офіцерів увійшли до палацу, спробували вгадувати відмінених і самі стали оздобами.
Тим часом Король наказав дати перекусити тим, що чекали, і до зали ввійшов грубо обтесаний Ном, несучи в руках тацю. Цей Ном був трохи не такий, як ті, що вже бачила Дороті, бо він мав на шиї важкого золотого ланцюга, який засвідчував, що це Головний Лакей Короля Номів, і поводився вельми поважно, бо навіть порадив Його Величності не їсти багато печива на ніч, а то він захворіє.
Та Дороті була дуже голодна й не боялась захворіти, тому вона з'їла кілька солодких коржиків, що здались їй дуже смачними, й випила чашку чудової кави, зробленої з дуже запашної глини, підсмаженої в печах і тонко розмолотої. Кава була дуже поживна й зовсім не глиняста.
З усієї компанії, що вирушила в цю дорогу, лишилися тільки канзаська дівчинка та її порадники й помічники – Страхопуд, Тік-Так і Рядовий.
Звичайно, були ще Лев-Боягуз та Голодний Тигр, але вони, теж з'ївши трохи печива, лягли спати під однією стіною печери, а під другою стояла Кобилиця, нерухома й безмовна, ніби просто дерев'яна річ.
Біліна спокійно ходила навколо й видзьобувала крихти з печива, які попадали додолу, а потім почала шукати темного місця, де б заснути: адже було вже пізно.
Врешті Курка надибала місцинку під кам'яним троном Короля й залізла туди, ніким не помічена.
Вона чула, як гомонять кругом неї, але під троном було майже темно, і скоро вона міцно заснула.
– Наступний! – гукнув Король, і Рядовий, чия черга була ввійти до страшного палацу, потиснув руки Дороті й Страхопудові, сумно попрощався з ними й увійшов у кам'яну арку.
Ті, що лишились у залі, чекали довго, бо Рядовий не квапився перетворитись на оздобу й робив свої спроби дуже повільно. Король Номів – він, видно, завдяки якійсь чарівній силі знав про все, що відбувається в прекрасних покоях його палацу, – врешті знетерпелився й заявив, що він не сидітиме довше.
– Я люблю оздоби, – сказав він, – але можу почекати до завтра, щоб добути їх іще; тому, як тільки цей дурний Рядовий буде перетворений на оздобу, ми всі підемо спати, а роботу свою докінчимо вранці.
– А що, вже так пізно? – спитала Дороті.
– Та вже за північ, – відповів Король, – і це, як на мене, досить пізно. В моєму Королівстві нема ні дня, ні ночі, бо воно лежить під землею, де не світить сонце. Але нам треба спати, так само як і тим, що живуть нагорі, і я збираюсь бути в ліжку вже за п'ять хвилин.
Справді, саме за такий час Рядовий зробив свою останню спробу. Звичайно, всі спроби були невдалі, і він одразу ж став прикрасою. Король, дуже задоволений, плеснув у долоні, викликаючи Головного Лакея.