Скляний пес

Лиман Фрэнк Баум

Якось один досвідчений чаклун жив собі на верхньому поверсі багатоквартирного будинку й проводив час у глибокодумній замисленості та в замисленій глибокодумності. Чого він з чаклунства не знав, те й не варте було знаття, бо ж володів він усіма книгами й усіма приписами всіх чаклунів, що жили до нього; ба більше — кілька чаклунств винайшов сам.

І був би цей чудовий чаклун цілком щасливий, якби його роздумів не перебивали численні відвідувачі, що приходили питати в нього поради про свої турботи (які його не цікавили), та голосний стук морозивника, молочника, пральника, пекаревого рознощика та прода-вальниці горішків. Він ніколи не мав справи з цими людьми; проте вони щодня гамселили в його двері, щоб спитати про те й про се або щось продати. Якраз тоді, коли чаклун найглибше поринав у свої книги чи захоплено спостерігав за бульканням казана, лунав стук у двері. А відіславши непроханого гостя геть, він завжди виявляв, що втратив нитку роздумів або переварив чарівне зілля.

Урешті-решт ці втручання-заважання його розізлили і він вирішив, що мусить завести пса, який би одганяв людей од його дверей. Він не знав, де знайти пса, проте в сусідній квартирі жив убогий склодув, з яким наш чарівник був побіжно знайомий; тож він пішов до того склодува і спитав:

— Де мені знайти пса?

— Якого пса? — поцікавився склодув.

— Доброго пса. Такого, що гавкатиме на людей і їх одганятиме. Такого, що без мороки тримати й не треба годувати. Такого, що не мав би бліх і був би охайний. Такого, щоб мені корився, коли я щось йому скажу. Двома словами

— доброго пса, — сказав чаклун.

— Такого пса важко знайти, — відказав склодув, заклопотаний видуванням скляного вазона з рожевим скляним трояндовим кущем у ньому, який мав скляне зелене листя й жовті скляні троянди.

Чаклун дивися на нього замислено.

— А чи не можете ви мені видмухати пса зі скла? — спитав він незабаром.

— Можу, — прорік склодув, — проте він, знаєте, на людей не гавкатиме.

— О, я це легко виправлю, — відповів гість.

— Кепський же я буду чаклун, якщо не змушу скляного пса гавкати.

— Ну то добре. Якщо скляний пес вам підійде, я з радістю його видму. Та тільки за мою роботу треба заплатити.

— Авжеж, — погодився чаклун. — Але я не маю тих жахливих штук, які ви називаєте "гроші". Візьміть плату моїми товарами.

Склодув якусь мить міркував.

— Можете мені дати якісь ліки на ревматизм? — спитав він.

— О, так. Це легко.

— Тоді згода. Я почну робити пса негайно. Якого кольору скло взяти?

— Рожевий — гарний колір, — сказав чаклун, — і незвичний для собак, правда?

— Дуже незвичний, — відповів склодув, — але хай буде рожевий.

Тож чаклун повернувся до своїх роздумів, а склодув почав робити пса.

На ранок він зайшов у чаклунову квартиру зі скляним псом під пахвою і поставив його обережно на стіл. Пес був гарної рожевої барви, з тонкою шерстю з крученого скла, а на шиї мав синю скляну стрічку. Очі були з плямок чорного скла й розумно блищали, точнісінько, як ті скляні очі, що їх часом носять люди.

Чаклун висловив задоволення майстерністю склодува й одразу вручив йому маленьку пляшечку.

— Це вилікує ваш ревматизм, — сказав він.

— Але ж пляшечка порожня! — запротестував склодув.

— Е ні, там є краплина рідини, — була ча-клунова відповідь.

— І одна краплина вилікує мій ревматизм? — допитувався з подивом склодув.

— Поза сумнівом. Це дивовижні ліки. Одна краплина в пляшечці негайно вилікує будь-яку відому людству хворобу. З цього випливає, що особливо добрі вони на ревматизм. Але дуже їх бережіть, бо це єдина така краплинка на світі, а я забув рецепт.

— Дякую, — сказав склодув і повернувся у свою квартиру.

Тоді чаклун начаклував чудових чарів і пробурмотів над тим скляним псом кілька дуже вчених слів чаклунською мовою. Після чого тваринка спершу помахала з боку на бік хвостом, потім свідомо моргнула лівим оком і, нарешті, почала гавкати вельми страшно, — якщо не зважати, що гавкіт линув од рожевого скляного песика. Є щось разюче в чарівному мистецтві чаклунів; хіба що ви, звісно, самі вмієте таке робити — тоді хай і не сподіваються вас вразити.

Чаклун був радий успіхові своїх чарів, мов шкільний учитель, одначе вражений не був. Він негайно поставив пса в коридорі за дверима, щоб гавкав на всіх, хто посміє стукати й заважати роздумам хазяїна.

Склодув, повернувшись у свою квартиру, вирішив поки що не вживати чаклунських ліків-на-все.

— Сьогодні мене ревматизм не мучить, — міркував він, — і я вчиню мудро, якщо збережу ліки до часу, коли буду дуже хворий. Тоді з них буде більше користі.

Тож він поставив пляшечку в сервант і став до роботи — видувати зі скла ще більше троянд. Невдовзі йому спало на думку, що ліки можуть не зберегтися, і він захотів спитати про це в чаклуна. Та біля чаклунових дверей скляний пес так люто на нього загавкав, що склодув не посмів стукати і спішно повернувся у свою квартирку. Звісно, бідний чоловік вельми засмутився таким недружнім ставленням пса, якого сам же так ретельно і вміло зробив.

Уранці, читаючи газету, він звернув увагу на статтю про те, що вродлива панна Мідас, найбагатша молода жінка в місті, тяжко захворіла і лікарі не дають надії на її одужання.

Склодув, хоч і страшенно бідний, запрацьований та безпросвітній, був людиною винахідливою. Він раптом згадав про коштовні ліки й вирішив використати їх з більшою користю, ніж для полегшення власної недуги. Він убрався в найкращий одяг, розчесався й пригладив вуса, помив руки й пов'язав краватку, наваксував черевики й почистив щіткою жилетку, а тоді поклав у кишеню пляшечку чарівних ліків-на-все. Далі замкнув двері, зійшов униз і пішов по вулицях до чудового палацу, де мешкала багата панна Мідас.

Слуга відчинив двері й сказав:

— Не треба нам ні мила, ні гравюр, ні овочів, ні пінки для волосся, ні пекарських порошків. Моя юна пані помирає, і ми для похорону маємо все необхідне.

Склодувові стало прикро, що його прийняли за бродячого торговця.

— Друже мій, — почав він гордо, проте слуга перебив його, кажучи:

— Надгробків теж не треба; у них родинний цвинтар, і пам'ятник уже споруджено.

— Цвинтар буде не потрібний, якщо ви дозволите мені говорити, — сказав склодув.