"Окасан[45], нас розстріляють…" — прошепотів ледь чутно Мукудорі.
Одержавши з рук Затуливітра казанок наваристої каші, він, наляканий, навіть не доторкнувся до страви. Страх паралізував й інших полонених. Вони, збившись докупи, чекали найгіршого. Проте їх і не думали нищити. Радянські воїни великодушні, дарма що японським солдатам про них наговорено стільки жахливого.
Зрештою, в цій великодушності росска[46] переконався не лише Мукудорі. Полонених нагодували, пораненим дали необхідну допомогу. Ніхто не виколював очей, не заганяв під нігті голок, як про це не раз солдатів імператорської армії "застерігали" японські газети.
Іван Затуливітер хотів уже йти до своїх, у частину, та літній майор, що прибув на збірний пункт, розпорядився інакше.
— Лишайся, матросе, тут. Охоронятимеш цих вояків. Ач які жалюгідні, володарі світу! — з презирством глянув він. — Своєї землі, бач, не вистачило — на чужу полізли. Вони гадали, що Японія самим богом покликана диктувати волю іншим народам. Ось і додиктувалися. Капут! — влучним слівцем, винесеним із виру війни, закінчив майор про крах самурайської авантюри.
Острови в океані — північний форпост Японії, їх вважали недоступними ніякій силі. Та радянський солдат все ж відвоював. Недарма співалося, що на Тихому океані свій закінчили похід. Таки закінчили! Під натиском моряків-десантників упала фортеця Сюмусю, на сусідньому острові здався гарнізон бази Касівабара. А невдовзі очистили увесь архіпелаг.
Другого вересня, після визволення Курил і Південного Сахаліну, в Токійській затоці, на борту лінкора "Міссурі", було підписано акт про беззастережну капітуляцію німецько-фашистського поплічника на Сході — Японії.
Більше не існувало чужинської назви Чисімо-ретто й Карафуто. Були вільні з давнім російським йменням острови — Курили й Сахалін, за які так багато полягло синів Батьківщини.
— Ось і ми скоро повернемося додому, — одного разу сказав товаришам по бараку гармаш Томіяма, якого разом з іншими полоненими возили на сусідній острів Парамушир для відбудовчих робіт тамтешнього порту.
— Звідки тобі відомо? — запитали його земляки.
— Розмову чув — я ж колишній рибалка, трохи знаю російську мову, — відповів Томіяма. — Спочатку нас нібито відправлять на Карафуто, в порт Отомарі, а вже звідти в Ніппон.
— Не вірю я цьому. Не вірю! — зарепетував сусід Мукудорі по доту, кулеметник. Катамура. — Вони нас хочуть знищити. Хіба ти, Томіямо, не знаєш, що сталося з пасажирами "Хігасі"?
Чи знає він! Аякже. Кому-кому, а Томіямі, хто служив на військовому транспорті "Хігасі", відома доля майже трьох тисяч вивезених із порту Дайрен китайців. Кинуті в задушливі трюми, з кайданами на руках, бранці гинули ще в дорозі. Тих, кого висадили на Чисімо-ретто — на острови Мінамі й Сюмусю, чекало не краще — каторжні роботи в підземеллі. А потім…
— Знаю, Катамуро, — по хвилині мовчання озвався Томіяма. — Он і йому, хе-хе, відома операція "Купання", — кинув він на Мукудорі. — Своїми ж руками топив китайців! Та росіяни цього не робитимуть. Повірте мені, замолоду я бував у Росії. Якщо душа нашого самурая — гострий меч, зброя, то душа росска — стривайте, як по-їхньому це зветься? Ага, хліб-сіль, — пригадав нарешті розсудливий японець.
— Жди, дадуть тобі і хліба й солі, — скептично відповів Катамура.
— Вгомонися, агарі[47], — заспокоїв його Томіяма. — Земляків наших із Сюмусю й інших островів живих лишилося чимало. Та й цивільне японське населення тут є. Не може бути, щоб росіяни нас нищили! Навіщо тоді, скажи, організовано Спеціальне цивільне управління?[48]
— Не знаю… — затнувся Катамура.
Мукудорі слухав мовчки, не зронив жодного слова. Він був зовсім пригнічений, похмурий. Йому допікали колишні страхи, непокоїла власна доля.
"Отже, повезуть на Карафуто. Хай! — подумки вигукнув він. — Так я й повірю… Як тільки відчалимо від Сюмусю, відразу потоплять. Неодмінно скинуть в океан! — знову й знову навіщось переконував себе. — Ось для чого учора на рейд прибуло російське транспортне судно "Всеволод Сибірцев", — майнув страшний здогад.
Хвороблива уява, замішана на кривавій химерії недавньої дійсності — рейсах Мукудорі в океан, — намалювала перед ним жахливу картину. Він побачив себе на місці нещасних копачів, кого не раз возив на баржі, і йому знову, як тоді, на скелі, стало моторошно.
"Вони мене знищать! І вже не побачу ні рідної землі, ні неба над нею", — розпачливо подумав.
— Окасан, окасан! — уголос простогнав, звертаючись до матері.
Наступного дня Мукудорі удав, що захворів, і від поїздки на роботу відмовився.
У бараці лишалося ще кілька його земляків — військовополонені, які одужували після поранення. Вони лежали покотом на товстих матрацах-футонах у боковій кімнаті. Циновка Мукудорі була простелена під вікном, відразу за порогом.
З того вікна — вигляд на затоку й частину косогору, з кількома будівлями в скелястому підніжжі.
"Он і будиночок дядечка Сімури", — відзначив Мукудорі, так ніби вперше побачив цю сіру хібару.
Добратися до неї просто — перебігти узбережжям повз нешироке плато. Та й не охороняється барак, коли полонені на роботі. Отож саме час.
Він втече, неодмінно втече! Краще вже загинути від голоду в якій-небудь "лисячій норі" на острові, ніж смерть серед океану.
Невідчепний, породжений дійсністю привид — смерть в океані — переслідував його, завдавав невигойної душевної муки.
"Бо ці на перший погляд простодушні російські солдати, дарма що співчутливо поставилися тоді до мене, прикутого ланцюгами, мабуть, усе ж таки догадалися, хто я насправді — гурімоно: лицемір, дволикий".
Так думав він, душогуб, очікуючи за недавно вчинені злочини розплати.
Опівдні від затоки наповз туман. Він заступив виднокіл на рейді. Його зміїсті пасма оповили берег — не було видно навіть на відстані простягнутої руки.
— Куди це ти, гейсі, зібрався? — поцікавився один із поранених, угледівши, як Мукудорі поверх своєї короткої солдатської куртки натягає ще теплу хаппі[49], а замість солом'яних лаптів варадзі — зручні, з окремо обшитим великим пальцем шкарпетки.
— Чи ти, земляче, збожеволів? — здивувався другий полонений. — Навіщо тобі аж три пари табі?[50]