— Хлопці! — мовив. — Якщо танки прорвуться далі, вони нашкодять решті наших товаришів, що зайняли оборону в долині. Ворога треба зупинити будь-що. Клоп-черепашку з білим полотнищем над баштою беру на себе!
Низка танків, як хвостата змія, витягнувшись по долині, наближалася до пригірка.
Командир зрозумів: для атаки проти танків це найзручніше місце — вузька смуга дороги, затиснута схилами сопок та непрохідними болотами.
І він вирішив тут дати бій… Технік-лейтенант Сашко Водинін, ще недавно командир берегової мінної партії, як і інші товариші, хто зараз разом із ним стоїть на цьому вогневому рубежі віч-на-віч зі смертю, добровольцем пішов у морську піхоту.
Молодий красень, голубоокий син Росії, підводячись для атаки, на мить уявив рідну хату, очі матері, а ще всю, від Карпатських гір до цих далеких океанських суходолів, Батьківщину. І, подумавши про це, уже не міг діяти інакше.
— Вони не пройдуть! — упевнено сказав.
Зелено-жовта сталева змія повзла й повзла.
Головний танк колони уже досягнув пригірка, за яким починалася вузька, в лещатах боліт і сопок, дорога.
До скреготу гусениць і гуркоту моторів долучилися викрики "Банзай!" — під прикриттям танків у контратаку з довколишніх сопок піднімалися японські піхотинці.
— Не буде по-вашому, гади! — і Сашко метнув під головний танк гранату.
Оглушливий вибух, огонь, дим. Підбита машина, як дзига, закрутилася на місці.
Та вже підходили інші танки.
З ними й вступили у поєдинок морські піхотинці.
Сашко Водинін підірвав і наступну машину. Підірвав і — загинув.
Вибух протитанкової міни був такий сильний, що там, куди її кинув відважний воїн, спалахнула земля.
Танк палав. Їдкий чорний дим застеляв усе навколо.
Ворог не пройшов, атаку було відбито. Відбито дорогою ціною — загинули Олександр Водинін, Іван Кобзар, Костянтин Гольцев.
Моряки-десантники з боєм прорвалися вперед.
І раптом: із тилу, від навислої над затокою скелі — тієї незначної території, яку відбили в японців наші бійці, — знову застрочили кулемети, гухнула гармата.
— Байда і Затуливітер, мерщій до скелі!
Повзком поміж кущів кедрівника, а де й на повен зріст, хлопці пробралися туди, звідки не переставала литися свинцева лавина.
Це було неабияке укріплення — ніби врослий у скелю дот. Сектор обстрілу з його амбразур: затока й долина, де залягли морські піхотинці. Якщо цієї вогневої точки не знищити, удар піхоті припаде в спину.
Байда, чіпляючись за карниз, на руках підтягнувся до горішньої амбразури. Кинув гранату. Але вона, скотившись, вибухнула внизу, під скелею.
Кулемет заговорив знову.
— Ах ти ж, гадина!
І Байда затулив амбразуру. Тіло його наскрізь пронизала свинцева строчка. На тільняшці й бушлаті забагряніла кров.
На поміч Затуливітру прибігло ще кілька моряків. Спільними зусиллями впоралися хлопці з неприступним дотом. Проникли всередину.
Ось яка картина постала перед їхнім зором: японці — кулеметники й гармаш — ланцюгами були прикуті до скелі.
— Що ж це робиться?! — вигукнув Затуливітер.
— Те робиться, Іване, — відповів йому моряк, який щойно прибув на підмогу, — що мілітаристи життям свого народу хотіли врятувати власне існування. А камікадзе, пілоти-смертники, хіба ж не тому самому служили? Ех, люди, люди — звірі жорстокі! — осудливо крутонув він головою, розбиваючи ланцюги на руках у кулеметника.
— Домо арігото! Домо арігото, собіето суїфу,[44] — злякано повторював те саме кулеметник.
То був Мукудорі.
Його та двох інших смертників — гармаша Томіяму й кулеметника Катамуру, — Іванові Затуливітру доручили відвести до затоки, на збірний пункт.
— Домо арігото, арігото, — боязко оглядаючись на Івана, не переставали говорити японці.
— Ідіть, ідіть, потім розберемося, — відказав моряк.
"Шумшу, крихітний острівець в океані. Я на ньому втратив двох братів, Івана й Костянтина, і ще безліч друзів", — з сумом подумав він.
ГНАНИЙ СТРАХОМ
Океан, протоки, що відділяють Шумшу від Камчатки й довколишніх островів Курильського архіпелагу, того дня, на подив, були незахмарені. Та над самим Шумшу все ж сіялася густа нудотна мжичка. Здавалося, їй не буде кінця.
Стрілянина на узбережжі, коло мисів Чакончі й Котомарісакі, поступово вщухла. Бій точився тепер десь у глибині острова, за висотою з позначкою "171" та біля озера Беттобу, де була база японської гідроавіації.
Самураї, вибиті з сопки, чинили опір, хоч у наступ не йшли. Зволікаючи час і, таким чином, сподіваючись виграти битву, вони зайняли оборону на заздалегідь укріплених позиціях: у скелях-засідках, у вимурованих під землею "лисячих норах", у численних дотах і дзотах, які добудовував покійний дядечко Мукудорі, полковник інженерних військ Сімура.
Надвечір канонада стихла. У виселок, неподалік від бухти Маячна, куди Іван Затуливітер пригнав полонених, із передової почали прибувати поранені. Їх мотоботами перевозили в морський госпіталь на плавбазу "Менжинський". Легкопоранені лишалися на острові.
— Жарко там, — показав на далеку сопку молодий матрос, якому в плече уп'явся осколок од міни.
Хвилюючись, він розповів про недавній бій. Називав імена знайомих Іванові десантників. Серед них — старшину першої статті Миколу Вилкова та матроса Петра Ільїчова.
— Ти кажеш, Микола Олександрович загинув?! — вихопилося в Затуливітра.
Він був вражений почутим. За один день стільки втрат! Сашко Водинін, Костя Гольцев, Іван Кобзар, його побратим Байда. А нині — сумна вістка про Вилкова…
— Так, друже, — зітхнув матрос. — І Вилков й Ільїчов загинули. Я був свідком їхнього подвигу. Старшина першим кинувся на японський дот. Його підстрелили. Та він, зібравши останні сили, ще раз жбурнув гранату. Дот оповило димом. Скориставшись цим, десантники піднялися в атаку. Правда, по них, як і раніше, вдарили з кулеметів. І тоді на поміч старшині поспішив Ільїчов. Кинув гранату, а коли зрозумів, що не допомогло — собою затулив амбразуру доту. Ось такою ціною вогневу точку ворога було знищено.
— Микола Олександрович, — тихо мовив Затуливітер. — Він у нас на плавбазі "Північ" боцманом був. Чудесний товариш, комуніст. Петра Ільїчова я теж знав. Які люди полягли! — засмучено додав.
Повечоріло. За сопкою, що бовваніла в сповитку сірого присмерку, прогриміли поодинокі постріли: фанатичні самураї досі ще, мабуть, надіючись на перемогу, не кидали зброї, вперто відстрілювалися. Та для цих, пригнаних на збірний пункт, війна закінчилася. Полонених набралося багато. Вони боязко позирали на радянського матроса-богатиря. У порівнянні з Іваном японці були майже карлики — низькорослі, худі.