— Він у них помандрує на Хоккайдо, — засміялася решта японців.
Мукудорі не відповів, мовчки роблячи своє діло.
У кишені куртки він понапихав шматків черствого хліба, забравши зі столу пайок тих, хто вранці поїхав на роботу. За пазуху сховав сірники й невеличкий саморобний ніж. Прихопив також трохи махорки й навіть незрозуміло для чого брусок мила!
Туман погустішав. Але могло статися, що подме поривистий північний вітер і виднокіл проясниться. Таке тут, на стику океану й моря, не рідкість. У тутешній диявольській кухні погоди зароджуються мусони[51]. І хоч зараз була пора південно-східних вітрів, які здебільшого приносять туман, все ж таки вони мінливі й непостійні.
Звичайно, краще було б зникнути непомітно, щоб ніхто в бараці не побачив. Ну, та що тепер гадати! Вороття немає — вибір зроблено.
— Ви нічого не бачили й не знаєте, — вже з порога кинув землякам Мукудорі.— Ми ще поборемося!
— Банзай! — закричав поранений унтер-офіцер, у якого слова Мукудорі знову воскресили войовничість, підігріли занепалий самурайський дух.
Він би й сам повоював, майнув би з цим худючим солдатом, але ж ампутована нога — далеко не втечеш і в наступ не підеш.
— Сайонара![52] — сказав Мукудорі й, немов у каламутну воду, пірнув у густий сірий туман.
СЕРЕД МЕРЦІВ
Самотина людину вольову спонукає до дій, у слабкодухої вона породжує відчай. Та найгірше, якщо на самоті душу терзає ще й сумління. Тоді життя перетворюється на муку.
Хто ж бо він, Мукудорі, — слабак, вольовий? І чи навідуються до нього докори совісті за колишню жорстокість?
Знервований тим, що сталося останнім часом, — вирок військового трибуналу, кам'яна пастка доту, нарешті, полон, — він у розпачі залишив барак, несподівано для себе втік. У безвість, у нікуди…
Воскреслі з мороку забуття, в уяві один за одним постали його довоєнні роки.
"Як було добре!" — подумав гірко.
Вони, рибалки, щоранку виходили в море. Невеличкий човен — кавасакі — злегка погойдувався на хвилях. Молоді, дужі хоккайдці тягли наповнені живим сріблом сіті.
Палало сонце, повівав легкокрил. Прохолодний дотик бризок нагадував хлопцеві про повноту життя й навіть щастя. Хоч щастя рибалки, як відомо, залежить цілком од уловів.
І ось тепер у цій "лисячій норі", на цьому проклятому острові для нього назавжди погасло сонце. Він, грішник, підхоплений огненною колісницею пекла[53], опинився в полоні привидів і тіней.
Жити серед примар — жахливо. Вони терзають невідступно, і над усім владарює страх — боязнь за власне існування.
Чи вибереться він звідси? Якщо й зуміє, то чи пощастить узяти сховану в скелі скриньку?
Скарби, остання ласка дядечка Сімури, стали єдиною, рятівною ниттю, що зв'язувала Мукудорі з життям. Бо просто так, злидарем, додому він вертатися не хотів.
Немарно Сімура казав:
— З грішми, Мукі, ти не загинеш і в пеклі, а без них будеш мовби човен без вітрил.
Залишивши барак, Мукудорі, спотикаючись об ковзку гальку, узбережжям побіг до косогору, в підніжжі якого стояли напівзруйновані будинки. У тих руїнах він і сховається до вечора, а вже потім майне далі. Куди? Цього він поки що не знав. Принаймні поближче до скелі із заповітною схованкою.
Можна було б податися й завидна — туман, як і раніше, не рідшав. Але ж де він сховається? На острові, напевне, повсюду моряки-десантники. Та й невеликий Сюмусю — миль із п'ятнадцять у довжину і ще менше вшир. Лісів, крім приземистих чагарів, немає. Поверхня пласка, сопки невисокі.
І раптом сяйнув здогад: "Лисяча нора"!
На південному березі острова, майже навпроти скелі Футацу, серед пагорбів із пологими схилами, поза другою лінією наземних траншей ще минулої осені він бачив схожий на череп буддійського ченця ковпак. Згодом той випуклий, голомозий "череп" замаскували, і він, злившись із довколишньою пагористою місцевістю, став непомітним.
То була надбудова над дотом.
Одного разу полковник Сімура, що відповідав за будівництво укріплення, взяв Мукудорі з собою.
Вони поминули крутогір, наблизившись до доту з боку суходолу. Довга "лисяча нора" повела їх кудись у глиб землі.
Грот, ніші, зверху на яких побачили ящики з боєприпасами.
Дот мав два поверхи, розміщені під землею. Лише ковпак — череп буддійського монаха! — з косоокими амбразурами обабіч виходив на поверхню.
— Надійно й навіки вічні, — самовдоволено заявив Сімура, оглянувши своє залізобетонне дітище. — Але… — затнувся він. — Краще сюди не потрапляти. Гробниця! — сміючись, додав.
Про цю "гробницю" й пригадав нині Мукудорі. Якщо вона не потрощена — а таке могло трапитися: адже росіяни наступали, здається, лише з північного заходу, — тоді це для нього надійне пристановище. Ось тільки добратися туди треба.
Не тямлячи себе од радості, Мукудорі побіг.
Слава богу, він нікого не зустрів і невдовзі, блукаючи наосліп у тумані, все ж вийшов до знайомої скелі в океані.
— Ось тут, навпроти Футацу! — вголос мовив, побачивши в розщелині берегового базальту хрестовидне деревце і вгадавши по ньому давно знайому місцевість.
Він метнувся ліворуч, у бік суходолу. За кущами кедрівника побачив нарешті те. чого шукав.
— О! — вирвалося розпачливо з грудей.
Перед ним лежала розверзла земля. Воронки од авіабомб були такі глибокі, що, потрапивши в них, не вибратися. Ковпак доту повністю засипало коричнювато-чорним піском. Пагорб тепер нагадував невеличкий вулкан із кількома бічними вирвами-кратерами.
"І цю нашу неприступну вогневу точку теж розбомбили росіяни", — з жалем подумав.
А де ж "лисяча нора"? Він заходився обстежувати північний схил горба.
Вирви свідчили, що бомби падали густо. Ударні хвилі од вибуху майже повністю зчухрали чагарники на протилежному боці схилу. Зате тут вони були цілі.
— Банзай! — вигукнув Мукудорі, пританцьовуючи від щастя.
За кущами перед ним чорнів лаз. Він вів униз.
Це була жадана "лисяча нора". Спочатку крутий спуск, потім колінчастий поворот, і раптом горизонтальний тунель, що вів до бійниць, на горішньому поверсі доту.
У гроті, як і в норі, стояла темрява. Мукудорі не роздивився, що ж там лишилося. Та в "ковпаку" бійниці одразу натрапив на трупи тих, хто був за кулеметами.
Солодкувато-нудотливий дух вдарив у ніздрі, і йому стало млосно.