Тоді князь Ігор виступив в обороні подруги:
— "Вона в той спосіб оборонила Путивль... моя Оленка. Всі городи кругом впали жертвою половецьких набігів, а Путивль остоявся, бо все, що в нім жило, виходило на вали і мури, боронити города, бачучи, що княгиня так побивається. А як би ти, батьку, чув, що оповідають про синів і внуків тих Путивльців, яких ти свого часу не побив під Теребовлею і пустив до дому разом з Оленкою! Вони пильнували її а з нею і города як ока в голові і боролися як льви".
Князь Ярослав прийшов ще раз до себе, але немов тільки на те, щоб упорядкувати справи свого наслідства. Пішли в рух його величезні
скарби, поплило золото — і в катедральній церкві Пресвятої Богородиці бояри в присутности всего духовенства, чужих послів і великого здвигу народу цілували хрест на вірність Олегови, синови Настасі.
Благословив його майже столітний "святий старець" Данило, що немов ждав ще тої хвилі. Він невдовзі помер. А Володимир, правий син Ярослава одержав тільки Перемишль і виїхав там ще за життя батька.
Перед смертю зацікавився князь ще тільки одною справою: тим, що напише про нього літопись. І говорив про сю справу з Мирославом, хоч знав, що се тайна монахр, які не зраджують її нікому і безпощадно пишуть те, що думають про князів, як безпощадно описали батька його, "многоглаголивого" Володимирка. Мирослав, щоб успокоїти хо-рого князя, сказав:
— "Що тебе, княже, обходить те, що якийсь там монах понаписує,— коли за твоєї голови галицька земля була така щаслива і бога-та, як ніколи передтим і може не зараз по тобі буде?"
— "Все, що істнує, хоче лишити по собі свій правдивий слід. Навіть камінь, що зсувається з гори, лишає свій слід, навіть лист старих дерев відбивається в камінню, навіть каплина холодної води вибиває свій знак в камінню, звір в лісі лишає сліди за собою в снігу, земля і небо повні правдивих знаків того, що було, а мені малоб не залежати на тім?"
Старий, розумний князь Осмомисл боявся не за власну славу, тільки за добру славу своєї Настасі, але не сказав того.
Одначе літописці українського народу, памятаючи про заслуги сього князя, не сказали згірдного слова про його любку. Літопись, писана в святім Київі так написала про нього по смерти його:
..."Був се князь молодий, добрий бесідник, богобойний, поважаний по всіх землях і славний своїми полками, ласкавий для бездомних, годував бідних, багато давав милостині, в усім сповняв закон божий, сам пильнував церковних справ і в порядку держав крилос..."
На приказ Ярослава по смерти його через три дні роздавали милостиню по всій землі галицькій і не могли роздати всего, що призначив князь, крім скарбів, розданих окремо церквам і монастирям.
А перед самою смертю "вь болї>зни тяжьцї" созва мужи своя и всю Галичскую землю и сборьі вся и монастьірї" и нищая и сильньїя и ху-дьія", щоб попращатися з усім народом своїм.
І був по нім плач великий по всій землі галицькій аж до моря, яке він так любив.
В день похорону князя відплив Дністром корабель з золотом і сріблом і дорогим каміннєм, призначеним з волі князя для монастиря Великомученика Пантелеймона на Святій Горі Афонській, щоб і там земляки добрим словом згадували галицькогр князя.
Не злим словом згадала літопись і Настасю з Чагрових, одиноку женщину, яку любив Ярослав і яка його любила.
Так Ярослав Осмомисл перейшов життє в боротьбі за землю і женщину, що звязані нерозривно.
ПОЯСНЕННЯ І ПРИМІТКИ
Ардель — Семигород.
атарахг^вта— (атарахтейя) незворушимість (духова постійність).
Багряниця — одіж з червоної матерії.
Більшість — меншість. Прінціп більшости пізнали в європейських державах з рецепцією римського права, а вкорінюватися в теорії почав він від 14 століття; в практиці й ген-ген пізніще не принявся всюди. Колиж у сій повісти згадується про більшість і меншість (на раді бояр), то се треба розуміти так, що більшість мусіла бути аж така велика, щоб була в можности власними силами виконати свою волю. Тоді меншість просто замовкала. Коли меншість була надто сильна, тоді шукали посередньої дороги, що й представлено в данім випадку.
Бирчі і підвойські — княжі дворяни, що запрошували на пири, скликали на віча і т. и. Вони пригадують старинних герольдів, але з ширшим кругом ділення, обнимаючим і круг ділання двірських агентів.
Блюдо — начиннє, хатний знаряд (кухонний).
Будда — просвічений (інд.)
Великий Князь — сього слова уживано не тільки на означеннє київського князя, але також на означеннє могутного князя загалом.
Віче — збір народу, найвисша власть волости в революційнім або переломовім часі, а значна волость в труднійших положеннях. Тільки повноправні і вольні мали право, участи в вічу, себто не всі вольні, а лише ті, що не знаходилися під батьків-
• ською властю. Розуміється, в незаконних вічах неспокійного часу брала участь і неповноправна молодіж і літописі часто згадують про таких вічуючих "дітий". Компетенція віча і час його скликування не були означені, хиба впливом князя. На вічу рішала не абсолютна більшість, тільки дуже велика більшість, якої сила вже без числення була очевидна. Вона й виконувала ухвали віча. Вкорінені й могутні князі не скликали віч, або тільки дуже виїмково. В неспокійних часах народ сам скликував віча. Значіннє таких віч було зависиме від їх дійсної сили.
Високою виєю (ходити) — з гординею виступати (вия — шия).
Галич. Коли повстав город Галич? Коли став столицею? Сі питання в науці такі спірні, що в останнйх часах майже зовсім притихли спори на сі теми. І так досі невідомо, чи Галич над Дністром (т. зв. "Великий Галич"), чи може було наоборот. Є гіпотеза, що наддунайський Галич оснований ще нашим племенем Угличів і що від нього при-няв імя "Великий Галич". Знахідки виказують, що наддністрянський Галич дуже стара оселя, сягаюча ще камяної доби (розуміється, з іменем города стара культура тої місцевости не має нічого спільного). Здається, що й на столицю волости приготовив Галич ще батько Володимирка, князь Володар. Що до наддунайського Галича, то як торговельний город набрав він більшого значіння що йно від часу скріплення тор-говлі "Великого Галича", значить, його "переосновниками" можна уважати галицьких купців. За часів Осмомисла значіннє й богатство обох тих Галичів дійшло до зеніта. Деякі вчені пишуть, що в тім часі належав до галицької держави весь лівобережний Дунайський Низ від Зелізних Воріт коло Оршови (де стиснене скелями русло Дунаю замикали зелізними ланцами для переїзду кораблів). Та се тревало мабуть недовго.