Старий князь не знав, як вияснити внукови, що таке щастє. По хвилі сказав:
— "Ти мусів чути казку про папороть, що цвіте в коротку ніч на Купала в самітній гущавині тихих лісів і борів?"
— "Чув; оповідала матір".
— "Отож та папороть, яка дуже коротко цвіте, се образ людського щастя".
— "Але щож се є?" наставав Володимирко. "Чи кождий може знайти щастє?"
— "Може, але звичайно не знаходить або дуже скоро тратить, або другі видруть його".
— "А ти мав коли щастє?"
— "Мав"...
— "І тому ти так подався, що тобі видерли його? Правда?"
— "Правда, мій синку".
— "А хто видер тобі щастє?"
Старий князь посумнів ще більше, як би руки чотирнайцятьліт-ного хлопяти діткнулися що йно засклепленої рани. Він тихо відповів:
— "Ти ще за малий, синку, щоб розуміти се. Як підростеш, вже може як повернеш з походу, то розумітимеш".
— "Отож я зовсім не за малий і знаю все! Тобі принесла щастє моя друга бабка, що називалася Настася. Але її — спалили галицькі бояри! І тому ти так подався... І тому й мій дядько Олег такий сумний. Чи так?"
Старому князеви стали слези в очах. Він мовчки рушив конем, аби закрити їх перед внуком. Але внук їдучи поруч, щебетав:
— "Не плач, дідуню! Скажи мені тільки, чи се правда? І чи моя друга бабка була добра? І чи галицькі бояри аж такі злющі?.. Бо я хочу чути се від тебе самого!"
Старий князь не знав, що робити з собою. Він притакнув на всі ті питання.
Тоді малий внук його здержав коня і сказав з притиском:
— "Бачиш, ти гадав, що я такий дуже малий. Тимчасом я знаю і розумію твоє нещастє. І пімщуся, як тільки підросту і матиму сам свої полки так, як має мій батько!"
Князь Ярослав не переміг себе, але з вдячністю подивився на малого внука.
Оглянувся кругом себе. Доїзджали саме до жерела Настасі...
Старий князь зіскочив з коня разом з внуком і оба напоїли коний тай спочали біля жерела Настасі.
І не думав старий князь, що малий Володимирко в чверть століття опісля страшенно додержить слова і в нечуваний спосіб пім-ститься на галицьких боярах, що тяжко мало відбитися на дальшій історії галицької землі. Він в останнє бачив його сим разом. Бо малий Володимирко дійсно пішов в поход проти Половців і в далекім наддон-ськім степу разом з батьком попав у полон, третього дня крівавої битви — оба ранені.
На вістку про нещастє, яке зустріло мужа і сина Оленки, розхору-вався зломаний життєм князь Ярослав. А почуваючи, що смерть його зближається,, завізвав до себе Оленку. Вона приїхала — з мужем, котрому вдалося втечи з полону.
— "Де ж мій внук Володимирко?" запитав хорий князь, оживлений приїздом дочки з молодшими синами.
— "Він ще в полоні", відповіла матір.
— "Чомуж ви не викупили його від Половців?"
— "Ми вже пробували і просили послів. Але рада половецьких князів дала відповідь, що не впустять його, аж поки дочка половецького хана Кончака, з котрою його оженили, не повиє сина"...
Княжна Ігорева заплакала тихо, але її муж, усміхаючися, сказав:
—1 "Се не таке сумне. Я бачив ту Кончаківну, зовсім гарна і люба дівчинка. Половчанки взагалі дуже гарні, і добрі жінки з них бувають. Але Оленці — тут звернувся до хорого батька — за мало булоб для її першого сина навіть індійської царівни; може від біди вистарчилаб византійська цісарівна для її Володимирка... А тут — куманська княжна!"...
Молода княгиня не переставала плакати. Тоді муж, що з очевидною любовю відносився до неї, сказав, щоб перервати її плач:
— "Покажи батькови ту нову річ, що ти привезла для нього!"
Оленка оживилася, зараз перестала плакати й скоро пішла по ту річ.
— "Се нове писаннє мого вченого дворянина — він таки з ваших, з Галичан, і прийшов з Оленкою до Путивля. Оленка дуже хвалить
обі його писаннє, бо там і про неї є. Але батькови вона покаже лиш ге, що про нього й до нього говориться: гадає, що галицькі полки таки зараз полетять в степи і привезуть її сина, але без невістки. Про неї ізона й чути не хоче".
— "Котрий боярин написав се?" запитав хорий князь.
— "Боярин Кузьма, родом з Пліснеська".
— "Аа, пригадую собі його! Він був ще молоденьким дружинником, як виїздив відсі в почоті Оленки. Чогож він хоче від мене?"
— "Зараз, отче, побачиш. Ось і Оленка з тим писаннєм! Шкода
тільки, що хтось бояринови Кузьмі зробив збитка і вирвав з середини частину його писання. Він все збирався дописати і не дописав"...
— "То ніщо!" відповіла Оленка. "Воно і так зовсім гарне!" і показала хорому батькови рукопись в місці, що зачиналася від слів: "Галицький Ярославе Ос^іомисле"... та взивала князя, щоб пімстив на Половцях обиду й рани свого зятя.
Князь Ярослав уважно читав:
"Галичкьі Осмомьісле Ярославе! Вьісоко с'Ьдиши на своємь злато-кован'Ьм столй, подперь гори Оугорскіи своими зел^зньїми пльки, заступивь королеви путь, затвори вь Дунаю ворота, меча бремени чрезь облакьі, судьі рядя до Дуная! Грозьі твои по землямь текугь: отворяєши Кієву врата; стр^ляєши сь отня злата стола Салтаньї за землями. Стр Ьляй, Господине, Кончака, поганого кощея — за землю Руськую, за раньї Игоревьі, беєго Святславлича!"
Перечитавши, сумно усміхнувся і сказав:
— "Вже не мені доконати сього... А деж те місце, що про тебе, доню?"
Княгиня Ярославна обернулася до мужа й сказала, ніби гніваючися:
"Ти вже певно й перед батьком сміявся з мене?"
— "Ні, зовсім ні", відповів Ігор. "Адже батько сам знає, що галицький уроженець як найкрасше представить свою землячку. Я сказав батькови лиш те, хто написав се "Слово", а він вже сам хоче побачити твою похвалу. Знаєш, отче, що в "Слові" на думку Оленки найрозумній-ше і найкрасше, розуміється крім місця, що її оспівує? Отож те, що в "Слові" задля подружа нашого сина з Кончаківною названо Кончака поганим і кощієм"...
Ігор знов засміявся, але його подруга була дуже поважна.
Тимчасом князь Ярослав перебіг очима гарний уступ про те, як Яро-славна вже о досвітній годині плакала в Путивлі на валу, виглядаючи мужа.
Старий князь, вихований на книгах єлинських мудрців і поетів, заявив, перечитавши той уступ:
— "Найбільший єлинський поет каже, що людина не повинна довше як один день плакати за другою людиною... Через плач і слези не віддаємося болеви, тільки другим показуємо свій біль, а се не лицює робити княгині"...