І ніщо не давало йому вже задоволення, ні праця, ні читаннє, ні велике поважаннє у своїх і чужих. Ще найбільше забуття приносила йому молитва й читаннє Св. Письма, котре щораз глибше вганяло йому в душу відразу до пімсти, а тим самим погружувало в щораз глибшім невдоволенню зі себе. Так князь Осмомисл, хоч молодий ще віком, ходив мов з застарілою хоробою душі, на яку не було ліку. А разом з життєвою радістю затратилося в нього й заінтересуваннє всім.
Його двір став тихий, особливо коли на засіди виїхала його подруга Ольга і разом з нею не стало дам двору тай жіночої прислуги. Княгиня Ольга переконалася, що ніщо не прихилить вже до неї серця її мужа навіть на стільки, щоб він перед чужими числився з нею, виїхала в Суздаль, як тільки брат її Всеволод почав укріплюватися там на престолі по смерти Андрія, що зруйнував Київ. Там постриглася в черниці й померла в кілька літ опісля.
Князь Ярослав не допускав до свого замку жіноцтва, не міг стерпіти навіть жіночої прислуги, хоч нераз, оглядаючи пустку свого великого дому, говорив до окруження:
— "Зле з ними, але скучно без них".
Великий галицький замок оживлявся лиш тоді, коли приїздили відвідати батька його дочки з мужами й дітьми,— одна з далеких задніпрянських земель України, друга з ляцької землі. Князь любив особливо найстаршу, що вийшла за Ігоря Святославича. Він вже в два роки по своїй участи в поході на Київ, якою Ярослав Осмомисл дуже гіршився, поправив свої взаємини з тестем тим, що двигнувся проти Половців та побив двох князів половецьких, Кончака і Кобяка, над берегами Ворскли.
Тим здійснив мрію Ярослава з молодечих літ його і галицький князь радо бачив його від тоді в своїм замку. Від нього мала найстарша дочка Ярослава пятьох гарних і здорових синів, якими дід тішився тим більше, що оба власні сини його не сповнили його надій: його улюблений син від Настасі Олег був дуже сумовитий, а син від Ольги Володимир легкодух і марнотратник, що дуже гризло князя і причинялося до того, що він перед часом постарівся тай щораз частійше западав на здоровлю.
А доля немов мстилася на нім за його страшну пімсту, яку свого часу виконував на молодих синах і внуках боярів: жидівські і грецькі купці раз-ураз перекладали йому неймовірно високі рахунки його сина Володимира — до вирівнання. Пригноблений князь вирів-нував їх, не кажучи ні слова, бо переконався про безуспішність усяких напімнень. Постановив собі лиш, не дати марнотратникови Галича і великих жерел його богатства в придунайських городах і таможнях. Дивувався тільки в душі, на що його син видає такі суми і пригадував собі нераз висказ старого єврейського купця:
— "Є три трудні річи, а четвертої зовсім не знаю"...
Одначе мимо всего величезні скарби Осмомисла росли постійно. Він прикрашував ними церкви, будував нові укріплення й укріпив особливо гарно ряд червенеьких городів, які йому свого часу відступив батько
Романа Великого, волинський князь Мстислав, за його постійну поміч в боротьбах о київський великокняжий престол. До кінця життя свого не провадив вже князь Ярослав ніякої війни і галицька держава процвітала в богатстві і щастю. Не мав того щастя тільки один її житель — сам князь Ярослав, Осмомислом званий.
В шіснайцятім році по своїм виході заміж приїхала до нього в гості його найстарша донечка з пятьма синами і мужем, котрий лагодився саме до другого більшого походу проти Половців і приїхав до тестя по грошову поміч. Князь Ярослав радів щастєм ще молодої дочки і сияв його відблиском, як сияє вистиглий місяць відблиском далекого сонця. Найстарший син її, Володимир Ігоревич, що мав пятнайця-тий рік життя і дуже напирався на війну проти Половців, подібний з вигляду до діда, був його любимцем. Князь Ярослав любив з ним, виїздити на погульки і провадити довгі розмови.
Раз виїхав з ним князь Ярослав на довшу прогульку: але веселість молоденького княжича не уділялася йому. Осінь все так ділала на постарілого перед часом князя. Живий і веселий внук не багато робив собі з того суму діда і герцював конем, бігаючи на всі сторони. Раз-ураз прискакував до діда і запитував про найріжнійші справи, зовсім не-повязані з собою, як от: чи вивірка засипляє на зиму так само як мед-відь? Котра з ряду медведиця сторожить дверий діда від часу, як він засів на престолі? Чому бог Пек-Осина мав одно мужеське й одно жіноче лице? Чи є в Галичі такі цвіти або трави, яких нема в Чернигів-щині? Чому калагури ходять в чорних ризах? Чому вежі на Карповім урочищі під Галичем заокруглені від сходу а многокутні з усіх инших сторін? Чому Ляхи такі смішні а Угри чорні? і т. и.
Дідуньо відповідав йому на його питання як міг, але так коротко, що малий Володимирко не був тим вдоволений. Коли на останнє отримав коротку відповідь, що Ляхи зовсім не смішні, а Угри темні, бо вони такої породи, сказав малий Володимирко:
— "Чому ти, дідуню, нині такий нечемний і не хочеш мене докладно поучати, як робив се вчера і позавчера і ще позавчера?"
— "Я, сину, почуваю себе нині недобре".
— "А чомуж?"
— "Бо старий я, синку! А старість не радість":
— "А от матір казала, що ти ще не старий, тільки дуже скоро подався. Чогож ти так скоро подався?"
Старий князь задумався. Перед ним перший раз так виразно стануло се питаннє.
А малий внук напирав:
— "Ну, скажи, скажи!" ч
— "Бо я не мав щастя в життю!" відповів старий князь, аби позбутися запитів внука. Але той не відставав:
— "А що се є щастє?" запитав.
На се питаннє ще труднійше було відповісти, чим на всі попередні. Старий князь аж коня здержав:
— "Щастє?" запитав.
— "Так, щастє! Всі говорять про щастє! Я також хотів би мати щастє, але не знаю, що се властиво є? Тебе, дідуню, всі називають дуже розумним — і тут і в Путивлі й в Чернигові і навіть в Київі і скрізь-скрізь. Я сам чув, як говорили раз між собою дружинники мого стрия Всеволода, що приїхали до нас із Курська: "Ся справа така трудна, що розсудив би її хиба один галицький князь Ярослав Осмомисл!" Бачиш — всі кажуть, що ти розумний. І ти мусиш знати, що се є щастє! Скажиж і мені! Але не так коротко, аби позбутися Володимирка, ніби то ще малого. Яж піду вже за рік на війну з батьком, в поход проти Половців, в далекі степи!"...