Оліверова історія

Страница 16 из 45

Эрик Сигел

Вона просто кивнула головою, і я пустився робити підсумки звинуваль-них доказів:

— Що можна думати про жінку, яка не дає своєї адреси чи телефону? Яка подорожує й перебуває в незнайомому місці інкогніто? Яка уникає будь-яких розмов про те, чим вона займається?

Марсі на допомогу мені не прийшла.

— Який ти робиш висновок? — запитала вона.

— Ти з кимось живеш,— сказав я спокійно.

Вона всміхнулася трохи нервовою усмішкою й похитала головою.

— Можливо, ти заміжня. Можливо, він одружений. Вона глянула на мене.

— Мушу я давати відповідь на твої запитання?

— Так.

— Нічого з вищезгаданого. "Чорт бери",— подумав я.

— Для чого б тоді мені з тобою зустрічатися? — додала вона.

— Бо твій зв'язок не з найліпших. Вона вже не здавалася відвертою.

— Олівере, до таких я не належу.

— Гаразд, тоді до яких ти належиш?

— Не знаю,— сказала вона трохи нерішуче.

— Ти — погань.

Говорити цього було не слід. І я негайно пошкодував, що так сказав.

— Це що, взірець вашої суддівської манери, пане Баррете?

— Ні,— сказав я чемно. — Але тут я не можу впіймати тебе на неправдивих свідченнях.

— Олівере, перестань бути таким нещасним! Досить симпатична, майже приваблива жінка кидає себе прямо тобі в обійми. І замість того щоб діяти як нормальний чоловік, ти граєш роль великого судового слідчого!

Це "нормальний" мене по-справжньому різонуло. Що за сучка!

— Послухай, Марсі, якщо тобі не подобається, можеш з усім цим покінчити.

— Я щось не помітила, аби щось було. Але якщо в тебе раптом виникла потреба йти до суду, чи до церкви, чи до монастиря, то йди.

— З великим задоволенням,— сказав я і підвівся.

— До побачення,— кивнула вона.

— До побачення,— сказав я. Але ніхто з нас не рушив з місця.

— Іди, я розрахуюся,— вона відмахнулася від мене, як від мухи. Але я не пішов.

— Знаєш, я не зовсім покидьок. Я не залишу тебе одну в такому глухому місці.

— Будь ласка, не будь поштивий. На стоянці стоїть моя машина.

У моїй свідомості знову спрацював клапан. Я спіймав цю сучку на іншій брехні.

— Ти казала, що ніколи тут не була, Марсі. Як, у біса, опинилася тут твоя машина — дистанційне керування?

— Олівере,— спалахнувши, розгнівано відповіла вона,— це не твій, проклятого шизофреніка, клопіт. Але, щоб поставити тебе на місце, скажу тобі, що сюди її пригнав мій співпрацівник. Незалежно від наслідків нашого рандеву, вранці я маю бути в Гартфорді.

— Чому в Гартфорді? — вихопилося в мене, хоча й справді це був зовсім не мій клопіт.

— Бо мій гаданий коханець бажає купити мені страховий поліс! — вигукнула Марсі. — А тепер піди промочи свою голову.

Зайшовши справді надто далеко, і за надто короткий час, я був збентежений. Я мав на увазі те, що відчував: нам обом треба припинити сварку і поговорити спокійно. Але ми лише обмінялися палкими фразами на зразок "іди к бісу". Отже, я мусив піти.

***

Ішов літній дощ, я копирсався, відмикаючи свою машину.

— Послухай, ми можемо зробити коло круг кварталу?

Марсі стояла поруч зі мною і говорила дуже серйозно. На ній не було ні пальта, ні якогось іншого верхнього одягу.

— Ні, Марсі, ми вже об'їхали не одне коло,— відповів я, вимикаючи мотор.

— Олівере, я маю причину.

— О, я в цьому певен, маєш.

— Ти не дав мені змоги сказати й половини того, що я хотіла.

— Ти не сказала мені й половини правди.

Я сів у машину, зачинив дверцята і натис на стартер. Марсі стояла нерухомо й дивилася на мене. Повільно проїжджаючи повз неї, я опустив скло.

— Ти мені подзвониш? — запитала вона тихо.

— Ти забула, що в мене немає номера твого телефону,— відповів я з чималою часткою іронії. — Згадай.

Я перемкнув швидкість і поїхав із двору до головної магістралі, щоб далі їхати до Нью-Йорка й назавжди забути міс Марсі Неш.

16

— Чого ви злякалися?

То було все, що сказав лікар Лондон, вислухавши мою розповідь до кінця.

— Я не казав, що злякався.

— Але ж ви втекли.

— Бачте, стало ясно як день, що Марсі — капосна дівчина, яка намагається зробити кар'єру.

— Ви хочете сказати, намагаючись спокусити вас? Лікар Лондон був наївний.

— Зробити кар'єру,— як міг, терпляче пояснив я. — Моє прізвище — Бар-рет, і зовсім не важко зрозуміти, що Баррет — це гроші.

Отак-то. Я висловив свій погляд. У суді запанувала тиша.

— Ви самі цьому не вірите,— мовив, нарешті, лікар Лондон. Його певність, що я зовсім не переконаний у своїх словах, примусила мене ще раз подумати.

— Мабуть, не вірю,— погодився я. Знову запанувала мовчанка.

— Гаразд, ви лікар. Що ж я справді відчував?

— Олівере,— сказав Лондон. — Ви тут саме для того, щоб розібратись у своїх почуттях. Як ви почуваєтесь?

— Я трохи вразливий.

— І...?

— Трохи боюся.

— Чого?

Я не міг відповісти відразу. Я взагалі не міг про це говорити вголос. Я боявся. Але не тому, що боявся почути від неї: "Так, я живу з футбольною зіркою-захисником, вченим астрофізиком, який мене влаштовує". Гадаю, я більше боявся почути: "Олівере, ти мені подобаєшся". Це б злякало мене куди більше.

Припустімо, що Марсі — таємниця. Але вона не Мата Харі й не повія з Вавилону. Насправді, єдина її вада — те, що в неї нема ніяких вад. (Бодай одну я мусив би знайти.) А обмани Марсі, хоч би чим вони були викликані, не пробачають мого власного обману, коли я запевняю, що мене не ... зачепило.

Я був близький до цього. Дуже близький. Через те запанікував і втік. Майже покохавши когось, я відчув, що зраджую єдину дівчину, яку будь-коли кохав.

Але скільки я міг би так жити ще, коли б мене раптом не охопили людські почуття? Зараз я зовсім розгубився. Я стояв перед дилемою. По-перше: як мені бути зі споминами про Дженні? По-друге: як мені знайти Марсі Неш?

17

— Баррете, ти зовсім з'їхав з глузду!

— Спокійно, Сімпсоне! — зупинив я його, жестом показуючи, щоб він говорив тихше.

— Що сталося, розбуджу твої тенісні м'ячики? — незадоволеним тоном запитав він.

І мав рацію. Була лише шоста ранку, коли я витяг його після чергування у лікарні, щоб він міг бути моїм партнером у тенісному клубі "Готем".

— О Баррете,— скиглив Сімпсон, міняючи свій білий лікарський одяг на завчасно підготований мною білий тенісний костюм,— поясни хоча б, чому це так важливо?

— Це ґречність, Стіве,— сказав я. — Мені потрібен напарник, якому я можу довіряти.