Вона просто кивнула головою, і я пустився робити підсумки звинуваль-них доказів:
— Що можна думати про жінку, яка не дає своєї адреси чи телефону? Яка подорожує й перебуває в незнайомому місці інкогніто? Яка уникає будь-яких розмов про те, чим вона займається?
Марсі на допомогу мені не прийшла.
— Який ти робиш висновок? — запитала вона.
— Ти з кимось живеш,— сказав я спокійно.
Вона всміхнулася трохи нервовою усмішкою й похитала головою.
— Можливо, ти заміжня. Можливо, він одружений. Вона глянула на мене.
— Мушу я давати відповідь на твої запитання?
— Так.
— Нічого з вищезгаданого. "Чорт бери",— подумав я.
— Для чого б тоді мені з тобою зустрічатися? — додала вона.
— Бо твій зв'язок не з найліпших. Вона вже не здавалася відвертою.
— Олівере, до таких я не належу.
— Гаразд, тоді до яких ти належиш?
— Не знаю,— сказала вона трохи нерішуче.
— Ти — погань.
Говорити цього було не слід. І я негайно пошкодував, що так сказав.
— Це що, взірець вашої суддівської манери, пане Баррете?
— Ні,— сказав я чемно. — Але тут я не можу впіймати тебе на неправдивих свідченнях.
— Олівере, перестань бути таким нещасним! Досить симпатична, майже приваблива жінка кидає себе прямо тобі в обійми. І замість того щоб діяти як нормальний чоловік, ти граєш роль великого судового слідчого!
Це "нормальний" мене по-справжньому різонуло. Що за сучка!
— Послухай, Марсі, якщо тобі не подобається, можеш з усім цим покінчити.
— Я щось не помітила, аби щось було. Але якщо в тебе раптом виникла потреба йти до суду, чи до церкви, чи до монастиря, то йди.
— З великим задоволенням,— сказав я і підвівся.
— До побачення,— кивнула вона.
— До побачення,— сказав я. Але ніхто з нас не рушив з місця.
— Іди, я розрахуюся,— вона відмахнулася від мене, як від мухи. Але я не пішов.
— Знаєш, я не зовсім покидьок. Я не залишу тебе одну в такому глухому місці.
— Будь ласка, не будь поштивий. На стоянці стоїть моя машина.
У моїй свідомості знову спрацював клапан. Я спіймав цю сучку на іншій брехні.
— Ти казала, що ніколи тут не була, Марсі. Як, у біса, опинилася тут твоя машина — дистанційне керування?
— Олівере,— спалахнувши, розгнівано відповіла вона,— це не твій, проклятого шизофреніка, клопіт. Але, щоб поставити тебе на місце, скажу тобі, що сюди її пригнав мій співпрацівник. Незалежно від наслідків нашого рандеву, вранці я маю бути в Гартфорді.
— Чому в Гартфорді? — вихопилося в мене, хоча й справді це був зовсім не мій клопіт.
— Бо мій гаданий коханець бажає купити мені страховий поліс! — вигукнула Марсі. — А тепер піди промочи свою голову.
Зайшовши справді надто далеко, і за надто короткий час, я був збентежений. Я мав на увазі те, що відчував: нам обом треба припинити сварку і поговорити спокійно. Але ми лише обмінялися палкими фразами на зразок "іди к бісу". Отже, я мусив піти.
***
Ішов літній дощ, я копирсався, відмикаючи свою машину.
— Послухай, ми можемо зробити коло круг кварталу?
Марсі стояла поруч зі мною і говорила дуже серйозно. На ній не було ні пальта, ні якогось іншого верхнього одягу.
— Ні, Марсі, ми вже об'їхали не одне коло,— відповів я, вимикаючи мотор.
— Олівере, я маю причину.
— О, я в цьому певен, маєш.
— Ти не дав мені змоги сказати й половини того, що я хотіла.
— Ти не сказала мені й половини правди.
Я сів у машину, зачинив дверцята і натис на стартер. Марсі стояла нерухомо й дивилася на мене. Повільно проїжджаючи повз неї, я опустив скло.
— Ти мені подзвониш? — запитала вона тихо.
— Ти забула, що в мене немає номера твого телефону,— відповів я з чималою часткою іронії. — Згадай.
Я перемкнув швидкість і поїхав із двору до головної магістралі, щоб далі їхати до Нью-Йорка й назавжди забути міс Марсі Неш.
16
— Чого ви злякалися?
То було все, що сказав лікар Лондон, вислухавши мою розповідь до кінця.
— Я не казав, що злякався.
— Але ж ви втекли.
— Бачте, стало ясно як день, що Марсі — капосна дівчина, яка намагається зробити кар'єру.
— Ви хочете сказати, намагаючись спокусити вас? Лікар Лондон був наївний.
— Зробити кар'єру,— як міг, терпляче пояснив я. — Моє прізвище — Бар-рет, і зовсім не важко зрозуміти, що Баррет — це гроші.
Отак-то. Я висловив свій погляд. У суді запанувала тиша.
— Ви самі цьому не вірите,— мовив, нарешті, лікар Лондон. Його певність, що я зовсім не переконаний у своїх словах, примусила мене ще раз подумати.
— Мабуть, не вірю,— погодився я. Знову запанувала мовчанка.
— Гаразд, ви лікар. Що ж я справді відчував?
— Олівере,— сказав Лондон. — Ви тут саме для того, щоб розібратись у своїх почуттях. Як ви почуваєтесь?
— Я трохи вразливий.
— І...?
— Трохи боюся.
— Чого?
Я не міг відповісти відразу. Я взагалі не міг про це говорити вголос. Я боявся. Але не тому, що боявся почути від неї: "Так, я живу з футбольною зіркою-захисником, вченим астрофізиком, який мене влаштовує". Гадаю, я більше боявся почути: "Олівере, ти мені подобаєшся". Це б злякало мене куди більше.
Припустімо, що Марсі — таємниця. Але вона не Мата Харі й не повія з Вавилону. Насправді, єдина її вада — те, що в неї нема ніяких вад. (Бодай одну я мусив би знайти.) А обмани Марсі, хоч би чим вони були викликані, не пробачають мого власного обману, коли я запевняю, що мене не ... зачепило.
Я був близький до цього. Дуже близький. Через те запанікував і втік. Майже покохавши когось, я відчув, що зраджую єдину дівчину, яку будь-коли кохав.
Але скільки я міг би так жити ще, коли б мене раптом не охопили людські почуття? Зараз я зовсім розгубився. Я стояв перед дилемою. По-перше: як мені бути зі споминами про Дженні? По-друге: як мені знайти Марсі Неш?
17
— Баррете, ти зовсім з'їхав з глузду!
— Спокійно, Сімпсоне! — зупинив я його, жестом показуючи, щоб він говорив тихше.
— Що сталося, розбуджу твої тенісні м'ячики? — незадоволеним тоном запитав він.
І мав рацію. Була лише шоста ранку, коли я витяг його після чергування у лікарні, щоб він міг бути моїм партнером у тенісному клубі "Готем".
— О Баррете,— скиглив Сімпсон, міняючи свій білий лікарський одяг на завчасно підготований мною білий тенісний костюм,— поясни хоча б, чому це так важливо?
— Це ґречність, Стіве,— сказав я. — Мені потрібен напарник, якому я можу довіряти.