Ступав батько енергійно. Попри свій вік він не переставав п'ять разів на тиждень веслувати на річці Чарлз і зберігав добру форму.
Ми теревенили здебільшого про футбол. Батько не запитував, і я відчував, не запитає, про мої стосунки з Марсі. Не торкався він так само й інших тем, які вважав за заборонені.
Тож-бо в наступ перейшов я.
Коли ми проходили повз контору "Баррет, Ворд і Сеймор", я почав:
— Батьку?
— Слухаю тебе.
— Мені хотілося б поговорити з тобою про... фірму...
Глянувши на мене, він не всміхнувся, але, щоб стриматися, увесь напружився. Бувши спортсменом, він би не зупинився, аж поки не перетнув би фінішної лінії.
***
То не була раптова примха. І все ж я ніколи не говорив батькові, у який складний спосіб дійшов свого рішення. Для цього потрібен був час.
Всупереч своїм звичкам, я обмірковував його вдень і вночі по святкуванні батькового дня народження півроку тому.
Почати з того, що Нью-Йорк мені більше не подобався. Це не те місто, де можна гоїти самотність. Найбільше мені потрібно було мати причетність. До чого-небудь.
І, можливо, це було не лише тому, що я побачив мою родину іншими очима. Можливо, я просто хотів повернутися додому.
Досі я намагався робити так багато всякої всячини тільки для того, аби не бути тим, ким я є насправді.
А насправді я — Олівер Баррет.
Четвертий.
37
Грудень 1976 р.
У Бостоні я вже майже п'ять років. Я працював у парі з батьком, аж поки він залишив фірму. Зізнаюся, спершу я нудьгував за правничою діяльністю, та що більше втягувався в роботу, то більше впевнювався: те, що робить фірма "Баррет, Ворд і Сеймор",— також важливе. Компанії, жим ми допомагаємо утриматися на плаву, створюють нові робочі місця. І я цим пишаюсь.
Усі наші фабрики у Фолл-Рівер квітують. Єдине, від чого потерпають наші робітники,— це поразка на спортивних майданчиках.
Щоліта на наших святах змагаються команди робітників та управи. Відколи я почав працювати, перемог у команди робітників поменшало. Гадаю, вони чекають на мою неблизьку відставку.
Газета "Уолл-стріт джорнел" згадує не всі підприємства, які ми фінансували. Пропущено пекарню Філа у місті... Форт Лодердейл. Філові остобісіли сірі, холодні зими Кранстона, а Флорида — доволі приваблива.
Філ телефонує мені раз на місяць. Я запитую його про особисте життя, знаючи, що у своєму місті він міг би знайти собі путню жінку. Він ухиляється від відповіді ("Час покаже") і відразу переводить розмову на моє особисте життя.
Воно досить непогане. Я живу на Бікон Гілл, легендарному "розі достатку" недавніх випускників коледжу. Тут неважко завести нові знайомства, і не лише ділові. Я часто стрічаюся за склянкою вина з піаністом Стенлі Ньюма-ном та ще не визнаним маляром Джіанні Барні.
Я, звісно, підтримую стосунки з усіма своїми давніми друзями. Сімпсони мають маленького сина, і Ґвен — вагітна номером два. Вони зупиняються в мене, коли приїздять у Бостон на футбольний матч чи ще чогось. (Місця у мене багато.)
Стів повідомив, що Джоанна Стайн вийшла заміж за Мартіна Джефі. Він, оскільки я розумію, офтальмолог і гобоїст. Живуть вони на узбережжі.
З коротенького повідомлення в тижневику "Тайм" я довідався, що панна Біннендейл недавно знову вийшла заміж за тридцятисемирічного вашингтонського адвоката Престона Елдера.
Гадаю, епідемія одружень зрештою вразить і мене. Останнім часом я часто бачуся зі своєю далекою родичкою Анні Гілберт. Наразі я не можу сказати, чи це серйозно.
Тим часом, завдяки всім тим хокейним уболівальникам, які голосували за мене, я тепер гарвардський інспектор. Це дає мені змогу бувати у Кембриджі й удавати, ніби я й досі той, ким більше не є. Сьогоднішні студенти видаються молодшими і трохи нечупарнішими. Але хто я, щоб їх судити? Моя робота зобов'язує мене ходити при краватці.
Отже, життя кидає виклик. Дні заповнені. Своєю роботою я вельми задоволений. Так, я Баррет, і я маю втіху від покладеного на себе тягара відповідальності.
***
Я й досі у формі. Щовечора бігаю набережжям Чарлза. Якщо пробігти п'ять миль, можна побачити вогні Гарварда на тому березі. Видно й ті місця, де я ходив, коли був щасливий.
Назад біжу в темряві, згадуючи минулі часи.
***
Іноді я запитую себе: "Як би в мене все склалося, коли б жива була Дженні?"
І сам собі відповідаю: "Я теж був би живий".