Він не зрозумів. Я сказав йому не все.
— Але, послухай,— вів далі Стів,— ми бігаємо щоразу, як я можу вирватися. Я не можу присвятити своє життя сприянню твойого мазохізму. Чому на світанку, чорт бери?
— Будь ласка,— попросив я так жалісно, аж Сімпсон глянув на мене співчутливим поглядом і, нарешті, замовк.
Ми повільно вийшли з роздягальні. Він, стомлений після чергування, я — від розрахунків.
— Наш номер — шостий,— нагадав, позіхнувши, Стів.
— Знаю,— відказав я. Ідучи до шостого корту, я уважно придивлявся до гравців на кортах із першого по п'ятий. Знайомих на них не було.
Ми гилили м'ячі до восьмої ранку. Сімпсон ледве тримався на ногах і молив мене дозволити йому закінчити. Я теж не був надто проворний.
— Грав ти сьогодні мляво,— видихнув він. — Теж, мабуть, перевтомився.
— Мабуть,— погодився я. А сам думав про Марсі. Де вона? Може, у Клівленді?
— Стіве, я хочу просити тебе про велику послугу.
— Яку? — підозріло глянувши на мене, запитав він.
— Зіграти ще раз. Завтра.
По моєму улесливому голосу Сімпсон відчув, як це для мене важливо.
— Гаразд, але не о шостій ранку.
— У цьому вся штука,— сказав я. — Саме о шостій ранку.
— Ні, чорт бери, є ж межа! — сердито рикнув Сімпсон і рушив до роздягальні.
— Будь ласка,— знов озвався я. А потім зізнався: — Тут уплутана дівчина. Його стомлені очі розширилися.
— Еге? — запитав він.
Я ствердно кивнув головою. І сказав, що зустрів її у клубі й не знаю іншого способу її знайти.
Сімпсон, здавалося, заспокоївся, задоволений тим, що я кимось зацікавивсь. І погодився грати. Потім, подумавши, запитав:
— А що, коли її й завтра тут не буде?
— Нам доведеться приходити сюди, поки вона теж не з'явиться. Змучений, він лише стенув плечима. Друзі пізнаються в біді.,
***
У конторі я тероризував Аніту. Навіть коли я виходив до туалету, то й тоді, повернувшись, запитував: "Дзвінки були?"
А коли вона йшла обідати, я замовляв собі бутерброд до кабінету. Так я підтримував постійний нагляд за телефоном. (Я не довіряв новій спів-працівниці на комутаторі.) Мені не можна було пропустити дзвінка Марсі.
Хіба що вона взагалі не зателефонує.
У середу після обіду мені довелося йти до суду. Я пробув там майже повні дві години й повернувся приблизно о чверть на шосту.
— Хтось телефонував, Аніто?
— Так...
— Хто?
— Ваш лікар. Він сьогодні вдома після восьмої.
Що це могло бути? Що, Лондон, якого я сьогодні взагалі не бачив, гадає, ніби я божеволію?
— Що точно було сказано?
— Господи, Олівере, я ж вам сказала. Вона просто повідомила...
— Хто, вона?
— Дозвольте мені закінчити, можна? Вона просто попросила переказати вам: "Лікар сьогодні ввечері буде вдома!"
— Лікар Стайн... — повторив я, стримуючи розчарування. То була Джоанна.
— А на чий дзвінок ви чекали, лікаря Джонаса Солка? — запитала Аніта. Частку секунди я роздумував. Може, мені якраз і була потрібна дружня
розмова з людською істотою, подібною до Джоанни. Але ні, це було б нечесно. Надто вона ... близька по духу для такого, як я.
— Більше нічого? — сердито буркнув я.
— Я залишила кілька записів. Службових. Мені можна йти?
— Ідіть.
Я поспішив до свого столу. Як і можна було сподіватися, службові записи стосувалися справ, які вела компанія. Від Марсі — ні слова.
На два дні пізніше друзяка Джонас запросив мене до свого кабінету на нараду. Чорт! Я пообіцяв Аніті, що почастую її обідом, якщо вона побуде біля телефону. Керівник вирішив порадитися зі мною та містером Маршем про справу Гарольда Бея, підслуховувача телефонних розмов для ФБР, який виявив, що його власне бюро його теж підслуховує. Подібні нікчеми були зараз справжнім лихом. Гарольд міг розповісти багато цікавих пліток про нагляд за деким із персоналу Білого дому. Грошей, звичайно, у нього було небагато. Але Джонас вважав, що компанії слід узятися до його справи, щоб "наструнчити публіку".
Коли нарада закінчилася, я тієї ж секунди побіг назад.
— Дзвінки були, Аніто?
— Вашингтон,— відповіла вона, досі перебуваючи під враженням від того, що прийняла таке важливе послання. — Директор Управління економічних можливостей.
— О,— мовив я без великого ентузіазму. — Більше нічого?
— Може, ви чекали дзвінка Жаклін Оназіс?
— Не треба жартувати, Аніто,— холодно зауважив я і, зачиняючи двері свого кабінету, почув, як щиро здивована Аніта тихо буркнула: "Що його гризе?"
***
Звичайно, я не був пасивний, чекаючи дзвінка. Щоранку я грав у теніс. Коли бідний Сімпсон не мав змоги прийти, я брав "урок" у Піта Кларка, старого клубного професіонала.
— Дозволь тобі сказати, синку, Піт тренував їх усіх. Від мене вони йдуть прямо до Уїмблдону.
— Скажіть, Марсі Неш ви тренували?
— Ти маєш на увазі оту симпатичну дівчину...
— Так, так.
... що виграла у парі з отим рудим хлопцем 1948 року?
— Все гаразд, забудьмо про них, Піте.
— Сказати по правді, я не пам'ятаю, тренував її чи ні.
І щодня надвечір я бігав. Проти загального руху, щоб краще бачити обличчя. Все марно. Хоч би чим Марсі займалася, вона іноді виїжджає з міста на довгий час. Але я був упертий.
Хоча я відразу і вступив до тенісного клубу "Готем" (єдиним критерієм для вступу були гроші), мені це не допомогло. Ніякої інформації про своїх членів клуб не давав.
— Ви хочете сказати, що у вас немає списка?
— Звичайно є, але лише для службового користування. Пробачте, містере Баррете.
У хвилину краху всіх надій я вирішив був попросити Гарольда Бея записувати їхні телефонні розмови, але зумів стриматися. І все ж це вказує на стан депресії моєї свідомості.
Я навіть надумав зажадати, щоб до суду були подані всі відкриті в кав'ярні "21" рахунки, бо, коли я запитав Дмитрія, хто була та дівчина, з якою я вечеряв, виявилося, що йому відібрало пам'ять. Диво дивне!
Запитував я, звісно, і в торговому центрі Біннендейла. Вигадавши якусь сумнівну історію про тітку та її спадщину, я зумів дізнатися, що вони справді мають трьох працівників на прізвище Неш. Я перевірив їх особисто.
Перша була Прісцілла Неш. Я зустрівся з нею у відділі жіночого взуття. Була вона приязна жінка, яка працювала там понад сорок років. Вона ніколи не виходила заміж. Єдиним її родичем був дядько Генк, який жив у штаті Джорджія, а єдиним другом — кіт Агамемнон. Ця інформація коштувала мені вісімдесят доларів. Мені довелося купити черевики, "подарунок сестрі до дня народження", як пояснив я приязній міс Неш. (Я вибрав розмір Аніти, подарунок у дусі її шизофренії.)