На звітрений пісок, на стежку пташу,
до сивих смутків: де покрилять! —
де й камінь, жду тебе; не перестануть
відсвічення в прозорих ріллях.
На берег бігши, вал одягся в дощик,
а блиск—як жито колоситься.
Крайнебо коло рук твоїх хороших,
мов скойка, в розсвіти розкрита.
Та—в вічності туман блакитний тоне,
та—в ніжки чайці чудо плеще.
Де ти прийшла, сіяння ллють коштовне
сто скринь: і від ромашки легше.
Та зближуються пламенні пір'їнки
від них,—сувора віє радість:
і сутінок розлуки перемінить,
мій цвіте! до човна збиратись.
19.11.52
КАМЕНІ (їх найнетривалішість)
День: проз мої страждання: порокоче;
до скель холодних відгоріти.
А враз—провістя! білотою кротке;
коли з прибою ржава гіркість.
День: найлюбіше напливе з дитинства,
посвіченістю потремтить.
І острів—спогад твій! і ненавмисна
камінна низка з бризкоти.
І перебігши через груди моря,
до скель розбурхалися в черги:
блакить рожеву в дзеркалі нагорнуть,
тобі на руки—хвилі стерплі.
Тоді, що в безконечній сивій книзі
небес! над розмир бурунів,—
досвітяться, до пролісків найближчі,
прощення: хто навік любив.
26.11.52
ПЕРЕДКВІТНЕВЕ СВІТЛО
На течіях стрільчастих помалює,
що суджено, по глибині.
Пливучими птахами біле й любе—
життя! й ожинник поніжнів.
Русява хмарка проступає в ясність,
при голубих вікнинах зводів,
де проз темноти пролилися в пасмі
і діляться висвіття добрі.
З рожевістю бузковою відтоне
на морі—відблиск, ніби в лузі.
Клопіття мевок, з вітру непритомне! —
минає серед сплесків грузлих
Згремиться звал на брили в зеленизні,
руїну дзеркала розмече.
Незримо: біла зірка ласку близить
твоя—схиляючись до мене.
25.III.52
ПРОЗЕЛЕНЬ ВЕСНИ
Чи, догримівши, крильно обвалитись
орлові моря—в сонну сутінь?
А досвіт, проз обриви, з хвиль безлистих,
до нас: як галузки півчутні.
Ніде нема тебе! туман потопний
під стріхами ялин проллється...
проз нетрі сизі, світлоті напроти,—
що з обрію, мов перехрестя.
Стеблинки палеві—ланки торішні! —
розмовлять моря скорб живу.
А в скелях меви сторожити вийшли:
над нив'я іскор, що пливуть.
Як при колодязі в крайнебі—рідна
зеленість: поласкатись хоче.
Джерела в грудях течію розвиднять,
відчувши світло непорочне.
7.IV.52
ВИДНОКРУГ КВІТОК
Кістками пальців суховіття просять
хоч краплю! змучаться до зойків.
А смуток твій: зелений птах, і в гостях —
де, як з молитви квіт високий...
То, аніж очі сонцеві, жаркіше—
вродилося на шість пелюсток:
посеред листя — болем не проріже,
а сяйвом! серця не відпустить.
То в тайні, коло моря, стрепенулись,—
від неба віщення зірчинні:
з пломінних радостей, і ждуть зозулі;
гроза в гробницю не зачинить.
Де небо світлотою недосяжне,
почне свій поклик щебетлива.
А світу святости не перекаже;
до нього доцвіте молитва.
8.IV.52
ЗРОСТАННЯ ВЕСНИ
Вже воля з висоти—збира світкими
і камені, що вал скують.
В мережаному громі не покинем
човна при мертвому піску.
І вимовлена звістка з поривання,
від паруса, береться в мрію.
Що рідність і твоя: що тайна справжня! —
блакиттю небеса зогріють.
її розкрито: милість невичерпну,
душа одну її сприйма.
І поклик чайка вторить, проти смерчу,
і, квіт живий! — любов моя.
Вже найгрізніша темрява безмовна;
життя— порогами камінне.
А грози неземні в світах: наповнять,
позвавши, море! в суд тектиме.
8.IV.52
ВІДРОДЖЕНІ КВІТИ
Ми бідні! сонце ж так розкрило серце,
мов літургія, де первоцвіт;
мов хорове гілля і мов наперсне—
торкнувши небеса в пророцтві.
Над усміх і над плач, іще свіжіше
воскресло по горбах: зворушить!
І смуток весь, туман лісний, сколише,
де родичі з травою — душі.
І пробігає діямантик сурмний
дзеркалячися, в струм'я рівне...
прожевріє прозоро, свідок бурі,
1 вже до дня лілей нарине.
Потоками тепло веде казання
про ласку, і квітки розтулить...
як неба поворот! — що ти, кохана,
в саду з провістями зозулі.
І море сизокриле приворожить
билинки: з вітерцями тчуться.
Під зорями зів'янути не зможе—
як нам розквітнув: образ чуда.
16.IV.52
НАША ВЕСНА
Воскрешено—таємністю незмінну,
фіялку з грунту: в надбережжі.
Вже поцілунками при ній німіють,—
празничний кущик і не встежив.
Обізветься: немов вино, гаряча
грудьми — перебігуща пташка.
Коли самі в ридання не призначать
нещастя моря, рвавшись тяжко.
І, при рудій турботі мурав'їній,
пролито серебро крізь хмарність...
посвідчиться: світи святі повинні
прийти, як їх любов примарить...
Нехай напроти—камінь, мов залізний,
а вносить квітка східній взір.
Мені, як кущик світить барвні ризки,
ти сподівання знов сповір.
17.IV.52
СВІТЛИЙ ВЕЧІР
Чи зглянемо? краси безмежна скойка
розкрита огністю: на морі.
Рожева течія, навік нескорбна,
по краю відблиски просторить.
О, серце! вже над камінець наріжний,
крізь вітер: чайчин сміх не плаче.
А ниву болем неземним освіжить,
при світочеві—море вдячне.
Ніде від бурі на далекій щоглі
ще прагнення не рветься біле.
Хоч вечора процесія поволі
досвітлює, і нас обійме.
Ні клич не рониться від скрипки в душу
прозоро—з виспівами звістки,
як сплеск! як вітер в очі! та порушу
на грудях вишивку й відсвітить.
21.IV.52
РОЗКВІТ МОРЯ
Засвічене, в прихід—провістя скаже,
відрадою зірок близьке:
все до твоїх слідів та все ласкавне! —
злітаючи й над бересклет.
До спомину мого з глибин прискорить
мелодій килими:горнути.
Знов невечірнє й несвітанне в морі
найзеленіші ватри юрмить...
Знов розвіваючи, над люстро, тихі—
мов крейдяні, біліти: чайки.
І нам від олтаря—в серця, по крихті,
сіяння сіє, де стрічатись.
Найближча! не кайдани острівців
до сходу путь перегородять.
Без гіяцинтів, океан розцвівсь,
як вість: кому весіння згода.