21.IV.52
КВІТНЕВА РОСЛИНА
Мені—світильничок: немов при стелі,
в печері скарбности, святинко!
З початків кликнуло любити: зельне
й золотосердне; зве недзвінко.
Немов при ноті, як відносить, жовта,
над ніччю — зірка, ще гарніше.
Окрасні відспівинки в відворотах —
зав'ються: радість нам сколише.
Освятно виткана від духів дзвінка,
в таємній чистоті, про нас—
з надсвіття мріючи, неперемінна:
твій шестиогничок прийнявсь.
Відвертістю блаженною й чарує,
де, з світла станувши, мов сниться...
над час! — первоцвітку, мов сонце друге
розпалено тобі в зіницях.
22.IV.52
ПОДИХ КВІТНЯ
І
На стеблах, ніби від пісенних речень,
гойднеться коло мене в смутки —
сповістя любої! та, безконечне,
в дощинках потерпіти мусить.
Мов середзоряне, горіти вільне,—
в струмках душі тепер торкнеться.
Чи з берега розлуки не прилине
рукав? крізь вітрові тенета.
Я жду! і кущ рожев'я, що розбив
замкову ніч, хай сонце вип'є...
Все—радість: ластівки з хаток тобі;
все—квітне, денністю сповите.
Зелена крапля, емеральд на перстень;
і як прочанин, дощик босий.
Душа, до річки всіх листків небесних,—
мов голуб на доріжці, просить.
29.IV.52
ПОДИХ КВІТНЯ
II
Світаючи, зідхне і колихнеться,
як повів джерела найдужчий.
Безслівно вісничками в надпісенне—
в знаття розкрилено ведучи.
Що віддане для квітня, в зрості й сниться,
зріднівши білістю мені;
щасливити ж надія ненаситна,
з пориву! —пелюстки зміцнить.
Та пахощами нетутешня й кров'ю,
й гілками, коливає вишня.
Це все, як вернешся,— то бджілку скромну,
прийма: весільністю невтишна.
Чи нетлями чорніти тіням брів,
як тіням пристрасти з вина?
А найквітніший сполох полюбивсь;
галузка небо наповня.
ЗО.IV.52
ДОВІР'Я
Розвихрені півкружно в надбережжі,
чаїни мчать! мов до святині.
Світнуться сиво: з моря, обережні,—
й з мого нещастя сповістились.
Усім похмурена біда, зібравшись,
ласкав'я в світі скам'янить.
Але смиренного братерства скарбність
відкрий при колосках ланів!
Ти—зближеніша, ніж фіялок погляд,
крізь пахощі! та небайдужна.
Коли розлука—кров: як мальви сходять,
огненно забирати здужа.
Що доля віддана в провісний празник,
від моря промовля до рідних...
Нам неминуче полум'я призначить—
зрости при знайденій доріжці.
8.У.52
ЗВІСТКА БУРІ
Чи місяць—вид свій: на чаїну скаргу,
при небі смутку,—чи оберне?
А ріллі, з музики й мережок, прагнуть,
мов пір'я селезня, на берег.
Де трав'я вітерцями поклониме,
розрилля дерева цвітуть.
Не сірим каменем мартиник гримне
з грози! в промінну самоту.
Мов папороть сузір'їв, силу стеле
вода! і камені забрали.
Тобі докине паруси притерпле
чуття: пораненний кораблик.
Де тіння з хмари й сяєво бузкове,—
все золото горить, як смуга.
Нам звістка тайни! нам жоржин віконце:
до серця до свого послухай.
14.У.52
ПТАШИНИЙ ГОМІН
Збіліє приструння: міжхмарне, наче—
від кобзи—в пальці сироті.
А чайок горе, з бурі необачне,
різниться й, небеса, простіть!
Не викричано болю: всі заквилять
від моря, кров'ю вороного;
...прощай! сльозинки—голоси з стокрилля;
чи двох пролинем біля нього?
Як сива зграя з-над валів жемчужних
до сяйва, що забуло сосну:
отак і в грудях, з течії потужить
без тебе! на біду безсонну.
Не сиза смерть, а все живе—в пожежі,
по мріяному: хвилю множить.
Орел пісень—нап'ється та пожеврить
мені в журбі розлуки кожній.
22.У.52
СВІТАНОК
Уже розкрилена зоря: в долину,
іконку відкрива рожеву.
Навіки—як дивлюся! як прилину,—
мов променем скувала жертву.
Між нами жарові мечі все гасить
і світить свідчення глибоке.
Все: мов огнем, обплаче громик красний,
при камені, де повідь мовкне.
Струнка: стеблинкою троянди вранці,
ти—випростана серед іскор.
А кожна зірка, що з кровинок, марить
зійти в живому морі близько.
Вікно соняшникове знов провістить
світанок над хмаринну втечу:
любіш від хвиль, що—горлиці перлисті—
прозорими словами шепчуть.
27.У.52
НЕРАННІЙ РОЗКВІТ
До скойок райдужка з валів скипіла,
й тобі до нігтиків блискучих.
Скрипковий сонця поворот! —скрипіння,
де кораблі безодня мучить.
А брови—жайворончин припурх добрий:
темніти над тернини карі.
Мов огняна трава в гаю, приходить
твій плаття шелест не до скарги.
Схвилюється, й малює й з моря кида—
грім! як на скатерть подарунок.
Нам ласка в грудях, лілія лебідна,
пливти через прибій подружить.
Будує з тамариску місяць бистрий
для нас ковчег понад недолю.
Зійшла: як сполохи гілок! безмірність
любови, від росин блідою.
28.У.52
ТРИВОЖНИЙ БЕРЕГ
Прощальний час; повторно до надмор'я,
мов жар, хвилюючи, сплива.
Чи раз понарікаю? синню скора,
журба сплеснеться до весла.
Але її забудуть гори в кригах,
з грози до згадки посестрівши.
Поклонами трава, мов плач, накрила—
всі скойки, з вітром найстаріші.
І мов пірцем небесне, прибіліє
і квіття! в шумі листя з тінню.
Чи терен зіркою розрадить бідне
в розлуку серце? жаль прокинувсь.
Від свічників при вінчанні—мов гомін,
так сонцю вал перепливти.
Знов: подих ніжности, вінками скромний,
внесли стеблинки з світлоти.
Несмертно—спокій; ніби флейти в збірці
стремтять крізь сон! і спад краплин.
Між бурями надпито маки рідні,
де ми, обнявшись, перейшли.
2.VI.52
ПРА-КРОТКІСТЬ (ВЕЧІР)
Близькі розгрімлює навали з блисків—
немов скляні: на гладь піщану.
Ми йдем купатися в бризкучій силі,
де й сонця оклик, що: пристану!...
Хоч море повіддю огнів скипілось,
а спомин допрядає в межах:
де проситься трава синеньким співом,
при тихій тайні, як блаженна.
Чи скоро свічі всіх світів—з печалі,
пурпурної, в прибій сточити?...
Мов душі неповинні: страх скричали —
берези, трисестрінки чисті.