Океан (збірка)

Страница 14 из 63

Василий Барка

Журбою мучаться при видноколі
ялини і в тойсвіття глянуть...
їм промовля зірок ріка, відколи
зросла над пітьму невблаганну.

2.IX.51
ВИСОКА ОСІНЬ

Чи царське зілля, як ножі, кривавить—
біля стежок, де ти пройшла?
Зірниці не натомляться ласкаві
злітати: блідний жар крила.
Часовня сонця:—тиха! чиста; звідти
прошепчуть пелюстки пророчі.
Чи йдеш? оглянуся: порив свічнистий
тополі воскові поточить.
І "півники" в грядки огню зметнулись;
їх розпали, мов пірця, зняті—
до нас: навіяти блаженні смутки,
а спомин синьоцвітно ткати.

Чи йдеш? потоками напроти скарги—
стяжини світлоти падучі;
і почуття небесне втіхи скарбить,
і любить наші вбогі душі.

4.IX.51
НАДВЕЧІР'Я ВЕРЕСНЯ

Нахилиться трисвічник легко з лугу:
березовий! мов горлиць ніжність.
І леготу уста—листок милують,
росу п'ючи з ланів прибіжних.

Безмежжя поблакитнено надскельне;
всім повно сонця, без боргів...
Снагу дарує небо: хай воскресне
життя в доріжці дорогій.

Рослинна, в зміст, палає книга учнів,
печатки жар: мов бронза крапле.
І озеро в багряності беззвучній,
мов перстень, вірністю стократне.

Вселенська скойка, вся з пожеж розкрита,
шляхи надхненні в зводи ширить.
Тоді з пригір'я—ти; вінок від літа
зближається і погляд щирий.

5.IX.51
ВИРІШЕННЯ ОСЕНИ

Спливає: що палахкотіло! в тихість,
мов птах; замкнулося довкруг.
А, до спокути, досвіт крил пречистих—
нам острів серця приторкнув.

Твій погляд, над палання вересневе,
турбує любо: дивно чути...
Коли за міст веселка зве до себе,
вкріпивши піввінок на кручі.

А сірі кораблі в ланцюг надію
взяли і острів полонили.
Я сам: на синій квітик порадію,
споріднений сльозам і ниві.

Відсвічення жене з грімкого ряду
і струниться в покірний плескіт.
Проте біду не зрушить нерозрадну,
де втіха—тільки сонця хрестик...
Там, де береза німо відтерпіла
листки над сірою труною,—
він: проти забуття в дощі безліття:
приходить з кров'ю огняною.

9.Х.51
РОЗЛУЧНИЦЯ —ОСІНЬ

Самотність! і зелена синь хлюпоче,
де чайчин камінь не зупинить.
А сяйво рук не розцвіте дівоче
твоїх—при домовинах пінних.

Нехай на фосфор відпадає кленик:
на сіру смерть припливів лютих...
весь воплем золотим—коли пустельний,
весь ліс, як серце, що в розлуках.

Чи відцвітання біла чи скорбота
до хмари—як ватрак сирітський?..
Схиляє в дощ галузка нетурботна
весь біль! розбивши вітру ріки.

Коли душа, як хрест на роздоріжжі,
спадає сонця лист відгаслий...
все—сам, все—хвилі: як птахи нехижі
прийшли до стежки! й моря айстра.

25.Х.51
НЕТЕПЛИЙ ПРИПЛИВ
І

Вулканової рани кров широка
на грудях моря клекотить.
І крильця нахиля, при дужих кроках
швидкої хвилі,—чайка вмить.
Де все світилля сповниться осіннє,
як сяйво соку з крушини...
вже нива голосного не докине
ні шепоту, де й грім спинивсь.
А кораблі, відходячи, поблідли;
при свічниках, як до молитви.
Любитимем стежинки наші бідні
крізь цвинтарі, в грозу сповиті.

Бо й з ночі, зірки каганець не гасне,
він—більший, ніж пустелі мертві...
попалить громом нежиття дочасне,
наблизившись: до грядки в серці.

XI.51
Не пальці блискавок, до божевілля,
півмертве листя рвуться брати...
То—хвиля! то звістками найбіліша;
від неба світлота в поради.

Добризкано і жеврій: понад горе,
де ми пройшли, фіялки знавши.
Мов грозовиця—звал огню догорне,
нас розлучаючи назавжди.

Безслізно сім'ї мевок, сім'ї квилять,
і від лісів турбота шумна.
За нами журиться: проти невілля! —
при небі дощик та при мушлях.

Руйнуються сліди в пісок і сніжність;
під вибухи тюльпанні з моря.
Єдина, мила! вічно ми найближчі,
хоч бурі—лан зірок розорять.

XI.51
ЗУСТРІЧ МІСЯЦЯ

Він: вітрова в сльозах, він: свічка синя —
тихіша від журби моєї.
А крила снігу чи торкнуть і спинять
на серці хвилю, що від неї?

Де ластівчина звістка не потоне,
і не схиляє сон вітрилець,—
єдину стріньте, вишні, і невтомне
медами квіття — їй відкрийте!
Докличу щастя, як горіння гоже,
що випили, серця не зчулись.
І відбіжить бурун, а віти, може—
мов спомини з сузірних вулиць.

Тоді до тебе, кобзою світившись,
коло тополь промовить місяць.
А океан, минаючи, в рідніший
жаріє жаль: зірки примітять.

6.XII.51
ГОДИНА БУРХЛИВОСТИ

Розмечеться на димний берег—ширше,
ніж світляним піском згорить.
І чайка воду п'є, над чистим віршем —
з прибою: що любов не гріх,

не кара, небо! каменям засвітить
рожевий усміх—зійде, в травність.
І вигримлять пожежно з моря свідки,
де журить місяць: не кривавить.

Я жду, і далі пурпуром, ніж вечір,
докинеться з краплин печаль...
важких, мов згадка—чайок нечернечих
кричати в вічність признача.
Прихилиться в приплив, над блиском болю,
мов сподівання: корабель,
і дзвінна пісня піною рябою
обіллється—де в серце б'є.

І жди мене! нема в німу пустиню
ні снів, а звізд вінок обвалить.
Там, як вітрило: квіт вишневий кинувсь
весіпьно—з моря, ніби званий.

7.XII.51
РУЇНИ МОРЯ

Мені розлука відгомін розсіє
в холми—через чаїни нетрі.
І догорить мороз, і в лихо сіре
порайдужиться равлик мертвий.
Руїни моря коло зграй дозбірних,
де ниви смутків невідкриті.
Але в півскоєчках стоять: мов—тризні
прохання з незриданних ритмів.
Тоді—смерть ніжности; пісок застигне;
розбиті видива в відпливі.
І рідко з півдня з'явлення цвітинне
про теб'е згадкою щасливить.

Не втомиться долонею гіркою
благати в гілочки хоч відспів.
Кипить світил верхів'я! — над корою
про тебе зеленіють вісті.

11.XII.50
ВРАНІШНЯ СВІТЛОТА