Конвой же тут, на об'єкті, ніколи не велить дрова кидати: конвою теж дрова потрібні, та нести самим не вільно. Одна річ — мундир не дозволяє, друга — руки автоматами зайняті, щоб на нас стріляти. Конвой як до табору доведе, тут і скомандує: "Од такого до такого ряду кинути дрова сюди". Але беруть по-божому: і для таборових наглядачів лишити треба, і для самих зеків, а то й зовсім носити не будуть.
Так і виходить: носи дрова кожен зек і кожного дня. Не знаєш, коли донесеш, коли віднімуть.
Поки Шухов очима полював, чи нема де трісочок під ногами під— збирати, а бриґадир уже всіх порахував і доповів начкарам:
— Сто четверта — вся!
І Цезар тут, від конторських до своїх підійшов. Вогнем червоним із люльки на себе попихкує, вуса його чорні інеєм вкрилися, питає:
— Ну як, капітане, справи?
Грітому мерзлого не зрозуміти. Пусте питання — справи як?
— Та як? — поводить капітан плечима. — От напрацювався, ледве спину розігнув.
Ти, мовляв, закурити догадайся дати.
Дає Цезар і закурити. Він у бриґаді одного кавторанґа і тримається, більше йому нема з ким слово сказати.
— У тридцять другій одного нема! У тридцять другій! — гудуть усі.
Погнав помічник бриґадира 32-ї і ще з ним хлопець один — туди, до авторемонтних, шукати. А по натовпу: хто? та що? — питають. І дійшло до Шухова: нема молдованина маленького чорнявого. Який же це молдованин? Чи не той молдованин, що, кажуть, шпигуном був румунським, справжнім шпигуном?
Шпигунів — у кожній бриґаді по п'ять осіб, але це шпигуни роблені, навмисники. За справами проходять, як шпигуни, а самі просто полонені. І Шухов такий же шпигун.
А цей молдованин — справжній.
Начкар як глянув у список, так і почорнів увесь. Бож як шпигун збіг, що тоді начкару буде?
А натовп увесь і Шухова злість бере. А то що за стерво, гад, падлюка, паскуда, загрібайло? Уже небо темне, світло, рахуй, від місяця йде, зірки он, мороз сили нічної набирає — а його, щеняти, нема! Що, не напрацювався, падло? Казенного дня мало, одинадцять годин, від світла до світла? Прокурор добавить, зачекай!
І Шухову дивно, щоб хтось так працювати міг, дзвінка не помічаючи.
Шухов зовсім забув, що сам він щойно так само працював, — і нарікав, що надто рано збираються до вахти. Зараз він мерз зо всіма і лютував зі всіма, і ще б, здається, протримав би їх цей молдованин, та віддав би його конвой натовпові — розідрали б, як вовки теля!
От коли став мороз притискати! Ніхто не стоїть — або на місці топчеться, або ходить два кроки вперед, два назад.
Міркують люди — чи міг збігти молдованин? Ну, як удень ще збіг — інша справа, а як приховався й чекає, щоб з вишки охорону зняли, не дочекається. Якщо сліду під дротом не лишилося, де проліз" — три доби у зоні не знайдуть і три доби будуть на вишках сидіти. І хоч тиждень — теж. Це вже їх статут, старі арештанти знають. Взагалі, як хто втік — конвоєві життя кінчається, ганяють їх без сну і їжі. Та так іноді рузлютуються — не беруть утікача живим.
Умовляє Цезар кавторанґа:
— Наприклад, пенсне на такелажі повисло, пам'ятаєте?
— Т-ак... — кавторані тютюнець покурює.
— Або візочок по східцях — котиться, котиться.
Так... Але морське життя там трохи кукольне.
— Бачите, ми розбещені сучасною технікою знімання
— І хробаки по м'ясу просто як дощові повзають. Чи вже ж такі були?
— Але менших засобами кіна не покажеш!
— Думаю, це м'ясо до нас би в табір зараз привезли, замісто нашої рибки, та не миючи, не скребучи, у котел би бухнули, так ми б ...
— А-а-а! — заволали зеки. — У-у-у!
Побачили: з авторемонтних три фігурки вискочило, значить з молдованином.
— У-у-у! — верещить натовп від брами.
А як ті ближче підбігли, так:
— Чу-ма! Шкід-ник! Шушваль! Сука погана! Мерзотина! Стер— воза! !
І Шухов теж кричить:
— Чу-ма!
Та й чи жарти, понад півгодини часу у п'ятисот людей відняв!
Убрав голову, біжить, як мишеня.
— Стій! — конвой кричить. І записує: — К — чотириста шістдесят. Де був?
А сам підходить і прикладом карабін обертає.
Із натовпу все кричить:
— Сволоч! Блювотина! Паскуда!
А інші, щойно сержант почав карабін прикладом обертати, затихли.
Мовчить молдованин, голову нагнув, від конвою задкує. Пом— бриґадир 32--Ї виступив наперед:
— Він, падло, на риштування тинкувальні заліз, від мене ховався, а там угрівся й заснув.
І по плечах його кулаком! І по шиї!
А тим самим відігнав від конвоїра.
Відсахнувся молдованин, а тут угорець вискочив з тієї ж 32-ї та ногою його під зад, та ногою під зад!
Це тобі не шпигувати. Шпигувати й дурень може. У шпигуна життя чисте, веселе. А спробуй у каторжному таборі протягнути деі— сяточку на загальних!
Опустив конвоїр карабін.
А начкар реве:
— О-дійди від брами! Ро-зібратися по п'ять!
От собаки, знову рахувати! Пощо ж тепер рахувати, як і без того ясно? Загули зеки. Уся лють з молдованина на конвой перекинулася. Загули й не відходять від брами.
— Що-о? — начкар заревів. — На сніг посадити? Зараз посаджу. До ранку тримати буду!
Нічого мудрого, і посадить. Стільки разів саджали. І клали навіть: "Лягай! Зброю напоготові"! Бувало це все, знають зеки. І повчали злегенька від брами зрушуватися.
— Від-ходь! Від-ходь! — силує конвой.
— Та й чого, справді, до брами тиснетеся, стерва? — задні на пе^ редніх лютують. І відходять під натиском.
— Ро-зібратися по п'ять! Перша! Друга! Третя!
А вже місяць на повну силу світить. Висвітлився, багряність з нього зійшла. Піднявся вже на чверть добру. Пропав вечір!.. Молдованин клятий. Конвой клятий. Життя кляте!
Передні, кого перерахували,, обертаються, навшпиньки1 спинаються дивитися — у п'ятці останній двоє лишиться чи троє. Від цього зараз усе життя залежить.
Здалося ніби Шухову, що в останній п'ятці їх четверо лишиться. Зімлів зі страху: зайвий! Знову перераховувати! А виявилося, Ф&— тюков, шакал, у кавторанґа недопалок дострілював, затримався, у свою п'ятку не переступив своєчасно, і тут вийшов ніби зайвий.
Помначкар зі злости його по шиї, Фетюкова.
Правильно.
У останній — троє. Зійшлося, слава Тобі, Господи!
— Ві-дійти від брами! — знову конвой силує.
Але цим разом зеки не бурчать, бачать: виходять солдати з вахти і обступають пляц по той бік брами.