Значить, випускати будуть.
Десяцьких вільних не видно, прораба теж, несуть хлоп'ятка дрова.
Розчинили браму. А вже там, за нею, біля поруч дерев'яних, знову начкар і контролер:
— Перша! Друга! Третя!..
Ще раз як зійдеться — знімати будуть вартових з вишок.
А од вишок далеких уздовж зони о-гої скільки топати! Як останнього зека з зони виведуть і рахунок відповідатиме — тоді тільки телефоном на всі вишки дзвонять: зійти! І як начкар розумний — зразу таки й рушає, знає, що зеку втікати нікуди і що ті, з вишок, колону наздоженуть. А який начкар дурень — боїться, що йому війська не вистачить проти зеків, і чекає.
З тих остолопів і сьогоднішній начкар. Жде.
Цілий день на морозі зеки, чиста смерть, так перемерзли. І, після здіймання стоячи, цілий час мерзнути. А й усе ж їм не так мороз допікає, як лють: пропав вечір! Уже ніяких справ у зоні не полагодиш.
— А звідки ви так добре знаєте побут англійської фльоти? — питають у сусідній п'ятці.
— Та, бачите, я прожив майже цілий місяць на англійському хресері, мав там свою каюту. Я супроводив морський конвой. Був офіцером зв'язку в них. І ще, уявляєте, після війни англійський адмірал, чорт його напутив, прислав мені подарунок на пам'ять. "На знак подяки". Дивуюсь і проклинаю!.. І от — усіх на купу одну... З бандерівцями тут сидіти — задоволення невелике.
Чудно. Чудно отак подивитися: степ голий, зона спорожніла, сніг під місяцем блищить. Конвоїри вже розмістилися — десять кроків один від одного, зброя напоготові. Отара чорна цих зеків, і в такому ж бушлаті — Щ-311 — людина, якій без золотих погонів і життя було незнане, з адміралом англійським лигався, а тепер з Фе— тюковим носилки тягає.
Людину можна і так повернути й так...
Ну, зібрався конвой. Без молитви просто:
— Кроком руш! Швидше!
Ні вже, хріну вам тепер — швидше! Від усіх об'єктів відстали, то й поспішати нічого. Зеки й не змовляючись зрозуміли все: ви нас тримали — тепер ми вас притримаємо. Вам либонь теж до тепла хочеться...
— Ширше крок! — кричить начкар. — Ширше крок, передній!
Хріну тобі — "ширше крок"! Ідуть зеки розважно, понурившися,
як на похорон. Нам уже втрачати нічого, однаково в табір останні. Не хотів по-людськи з нами — хоч лусни тепер від крику.
Покричав-покричав начкар "ширше крок!" — зрозумів: не підуть зеки швидше. І стріляти не вільно: ідуть п'ятками, колоною, улад. Нема в начкара влади гнати зеків швидше. (Уранці тільки цим зеки й рятуються, що на працю сунуть повільно. Хто швидко бігає, той строку в таборі не доживе — упріє, звалиться).
Так і пішли рівненько, акуратно. Скриплять собі сніжком. Хто розмовляє тихенько, а хто й так. Почав Шухов пригадувати — чого він зранку в зоні не доробив? І пригадав — санчастина! От же диво, зовсім за працею за санчастину забув.
Саме зараз і прийом у санчастині. Ще можна б устигнути, як не повечеряти. Так тепер ніби й не ломить. І температури не наміряють... Тільки час губити! Перем'явся без докторів. Доктори ці в бушлат дерев'яний залікують.
Не санчастина його тепер надила — а як би ще до вечері додати? Уся надія була, що Цезар посилку дістане, уже давно йому час.
І раптом колону зеків як поміняли. Захиталася, збилася з рівної ноги, смиконулась, загула, загула — і ось уже останні п'ятки і серед них Шухов не встигали за передніми, почали підбігати за ними. Пройдуть кроків кілька і знову бігцем.
І раптом колону зеків як поміняли. Захиталася, збилася з рівної ноги, смиконулась, загула, загула — і ось уже останні п'ятки і серед них Шухов не встигали за передніми, почали підбігати за ними. Пройдуть кроків кілька і знову бігцем.
Як хвіст на торб вивалив, так і Шухов побачив: праворуч від них, далеко в степу, чорніла ще колона, ішла вона нашій колоні навскоси і, мабуть, побачивши, теж притиснула.
Могла бути це колона тільки мехзаводу, у ній чоловіка з триста. І їм, значить, не поталанило, затримали теж. А їх за що? їх, трапляється, і на праці затримують: машину якусь не доремонтували. Та їм що, вони в теплі цілий день.
Ну, тепер хто кого! Біжать хлоп'ята, просто біжать. І конвой пішов підскоком, тільки начкар покрикує:
— Не розтягуватися! Ззаду підтягнутися! Підтягнутися!
Та бити тебе в лоб, чого гавкаєш? Хіба ж ми не підтягуємося?
І хто про що говорив, і хто про що думав — усе забули, і один лишився у всій колоні інтерес:
— Перегнати! Обтиснути!
І так усе змішалося, квасне з ніяким, що вже конвой зекам не ворог, а друг. Ворог же — та колона, інша.
Звеселилися зразу всі, і лють пройшла.
— Давай! Давай! — задні переднім кричать.
Дорвалася наша колона до вулиці, а мехзаводська за житловою дільницею зникла. Піїтши перегони наосліп.
Тут нашій колоні легше стало, посеред вулиці. І конвоїрам з боків теж не так спотикатися. Тут ми їх і обтиснути повинні.
Ще й тому мехзаводців обтиснути треба, що їх на таборовій вахті особливо довто шмоняють. З того випадку, як у таборі різати почали, начальство вважає, що ножі робляться на мехзаводі, у табір припливають звідтіля. І тому на вході в табір мехзаводців окремо шмоняють. Пізньої осени, як уже земля затужавіла, їм усе кричали:
— Зняти черевики, мехзавод! Взяти черевики в руки!
Так босоніж і шмоняли.
А й тепер, мороз не мороз, пальцем на вибір:
— Ану, стягни правий повстяник! А ти — лівий зніми!
Знімає повстяник зек і повинен, на одній нозі підстрибуючи, той повстяник перевернути і онучею потрясти — мовляв, нема ножа.
А чув Шухов, не знає — правда чи ні, — що мехзаводці ще влітку два волейбольні стовпи в табір принесли, і в тих стовпах були всі ножі заховані. По десять довгих у кожному. Тепер їх у таборі й знаходять деколи — там, тут.
Так півбігцем клюб новий поминули, і житлову дільницю, і деревообробний — і виперли на прямий поворот до таборової вахти.
— Ху-гу-у! — колона так і ревнула одним голосом.
На це перехрестя доріг і цілилися! Мехзаводці — метрів півтораста праворуч, відстали.
Ну, тепер спокійно пішли. Раді всі в колоні. Заєча радість: мовляв, жаби ще й нас бояться.
І ось — табір. Який ранком залишили, такий він і зараз: ніч, вогні по зоні над суцільним парканом, і особливо густо горять ліхтарі пе^ ред вахтою, уся площа для шмону як сонцем залита.