Ляп розчин! Ляп шлакобльок! Притиснули. Перевірили. Розчин. Шлакобльок. Розчин, Шлакобльок ...
Здається, і бригадир казав — розчину не шкодувати, за стіну його і побігли. Але так зроблений Шухов по-дурацькому, і за вісім років таборів ніяк його відучити не можуть: усяку річ і труд усякий шкодує він, щоб задурно не гинули.
Розчин! Шлакобльок! Розчин! Шлакобльок!
— Кінчили, мать твою за ногу! — Сенька кричить. — Гайда!
Носилки схопили — і по трапу.
А Шухов, хоч його зараз хай конвой і псами цькує, відбіг по площадці назад, глянув. Нічого. Тепер підбіг — і через стінку, зліва, справа. Ех, око — висок! Рівно! Ще рука не старіє.
Побіг по трапу.
Сенька — із розчинної і по схилу бігом.
— Ну! Ну! — обертається.
— Біжи, я зараз! — Шухов махає.
А сам в рочинну. Майстерок так просто кинути не можна. Може, завтра Шухов не вийде, може, бригаду на Соцгородок заженуть, може, сюди й за півроку не потрапиш — а майстерок хай пропаде? Заначити так заначити!
У розчинній усі печі загашені. Темно. Страшно. Не того страшно, що темно, а що пішли всі, не дорахуються його одното на вахті, і бити буде конвой.
А все ж зирк-зирк, добачив камінь великий в куті, відвалив його, під нього майстерок підсунув і накрив. Порядок!
Тепер скоріше Сеньку наздоганяти. А він відбіг кроків на сто, далі не йде. Ніколи Кльовшин у біді не залишить. Відповідати — так разом.
Побігли поруч — маленький і великий. Сенька на півтори голови вищий Шухова, та й голова сама у нього яка велика вродилася.
Є ж нероби — на стадіоні з доброї волі навипередки бігають. Отак поганяти б їх, чортів, після цілого дня робочого, зі спиною, ще не розігнутою, у рукавицях мокрих, у повстяниках стоптаних — та по —Холоду.
Задихалися, як собаки скажені, тільки й чути: ху-ху! ху-ху!
Ну, та бригадир на вахті, пояснить же.
От просто на натовп біжать, страшно.
Сотні горлянок зразу як заверещали: і в мать їх, і в батька, і в рот, і в ніс, і в ребро. Як п'ятсот чоловіка на тебе розлютяться — ще б не страшно!
Але головне — конвой як?
Ні, конвой нічого. І бриґадир тут же, в останньому ряду. Пояснив, значить, на себе вину взяв.
А хлоп'ята ревуть, а хлоп'ята матюкаються! Так ревуть — навіть Сенька багато почав, передихнув та як закрутив з своєї висоти! Усе життя мовчить — ну, а як і тахне! Кулаки підніс, зараз битись кинеться. Замовкли. Сміється дехто.
— Ей, сто четверта! Так він же у вас не глухий? — кричать. — Ми перевіряли.
Сміються всі. І конвой теж.
— Розібратися по п'ять!
А брами не відкривають. Самі собі не вірять. Посунули натовп від брами назад. (До брами всі прилипли, як дурні,, ніби від того скоріше буде).
— Розібратися по п'ять! Перша! Друга! Третя!..
А як п'ятку назвуть, то вперед проходить, метрів на кілька. Віддихався Шухов покищо, оглянувся — а місяць, батьку рідний, нахмурився багряно., уже на небо увесь виліз. І убувати, диви, почав трохи. Учора об цій порі багато вище стояв.
Шухову весело, що все добре пішло. Кавторанґа під бік штовхає і закидає:
— Чуєш, кавторанґу, а як за наукою вашою — старий місяць куди потім дівається?
— Як куди? Нівігластво! Просто його не видно!
Шухов головою крутить, сміється:
— Та як не видно. — звідки ти знаєш, що він є?
— Так що ж, по-твоєму, — дивується капітан, — щомісяця новий місяць?
— А що ж дивного?. Люди щодня народжуються, так місяцеві раз на чотири тижні можна?
— Тьху! — плюнув капітан. — Ще жодного такого дурного матроса не бачив. Так куди ж старий дівається?
— От я ж і питаю тебе — куди? — Шушов зуби виставив.
— Ну? Куди?
— Ну? Куди?
— Шухов зідхнув і повідав, шепелявлячи трохи:
— У нас так казали: старий місяць Бог на зірки кришить.
— От дикуни! — капітан сміється. — Ніколи не чув! Так ти що ж, у Бога віриш, Шухов?
— А що? — здивувався Шухов. — Як гримне — іди не повір!
— А нащо ж це Бог робить?
— Що?
— Місяць на зірки кришить — пощо?
— Ну, як не розуміти! — Шухов здвигнув плечима. — Зірки од часу падають, поповняти треба.
— Повернись, мать... — конвой реве. — Розберись!
Уже до них рахунок дійшов. Пройшла п'ятка дванадцята п'ятої сотні, і їх двоє позаду — Буйновський та Шухов.
Конвой метушиться, тлумачить по дощечках рахівничих. Бракує! Знов у них бракує. Хоч би рахувати вміли!
Нарахували чотириста шістдесят два, а мало бути, тлумачать, чотириста шістдесят три.
Знову всіх відштовхали від брами (до, брами знову притиснулися) — і ну:
— Р-розібратися по п'ять! Перша! Друга!
Ці перерахунки їхні тим докучають, що час марнується вже не казенний, а свій. Це ще поки степом до табору допхаєшся та перед табором чергу на шмон вистоїш! Всі об'єкти бігом біжать, один перед другим стараються, щоб раніше на шмон і, значить, у табір раніше шмигнути. Який об'єкт у табір першим прийде, той сьогодні й королює: їдальня його чекає, на посилки він перший, і в камеру збереження перший, і в індивідуальну кухню, в КВЧ за листами або в цензуру свій лист здати, в санчастину, у перукарню, у лазню —■ усюди він перший.
Та буває, конвою теж скоріше нас здати — та до себе в табір. Солдату теж не розгуляєшся: діла багато, часу мало.
А от не виходить їх рахунок.
Коли останні п'ятки стали перепускати, привиділося Шухову, що на самому кінці троє їх буде. А ні, знову двоє.
Рахувальники до начкара, з дощечками. Тлумачать. Начкар кричить:
— Бриґадир сто четвертої!
Тюрін виступив на півкроку:
— Я.
— У тебе на ТЕЦ ніхто не лишився? Подумай.
— Ні.
— Подумай, голову одірву!
— Ні, точно кажу.
А сам на Павла стріляє — чи не заснув там хто у розчинній?
— Роо-зберись по бриґадах! — кричить начкар.
А стояли п'ятками, як випало, хто з ким. Тепер заштовхалися, загули. Там кричать: "Сімдесят шоста — до мене!" Там: "Тринадцята! Сюди!" Там: "Тридцять друга!"
А 104-а як була позаду всіх, так і зібралась позаду. І бачить Шухов: бриґада вся з руками порожніми, до того запрацювалися, дурні, що й трісок не підзбирали. Тільки удвох в'язочки малі.
Гра ця відбувається щодня: перед зніманням збирають роботяги трісочки, палички, дранку ламану, обв'яжуть тасьмою з ганчірки чи старенькою вірьовочкою і несуть. Перша облава — біля вахти про— раб або з десяцьких хто. Як стоїть, зараз накаже все кидати (мільйони вже через комин пустили, так вони трісками надолужити думають). Але у роботяги свій розрахунок: коли кожний з бриґади хоч трошки паличок принесе, в бараці тепліше буде. А то дають днювальним на кожну піч по п'ять кілограмів вугільного пилу, од нього тепла не чекай. Тому так і роблять, що паличок наламають, напиляють найкоротше, та й запхають їх собі під бушлат. Так прораба і проминуть.