А в куті ще присадиста піч є з цегляним виводом. На ній плита залізна зверху, вона розжарюється, і на ній пісок розмерзається й сохне. Так ту піч уже запалили, і на неї кавторанґ з Фетюковим носилками пісок носять. Щоб носилки носити — розуму не треба. От і ставить бригадир на ту роботу колишніх начальників. Фетюков, либонь, в якійсь конторі великим начальником був. На машині їздив.
Фетюков по перших днях на кавторанґа навіть хвіст підняв, покрикував. Але кавторанґ йому двигонув у зуби раз, на тому й полагодили.
Уже до печі з піском сунули хлоп'ята грітися, але бригадир попередив :
— Ех, зараз когось по лобу вгрію. Устаткуйте спочатку!
Битому собаці тільки нагая покажи. І мороз лютий, але бригадир лютіший. Розійшлися хлоп'ята знову до роботи.
А бриґадир, чує Шухов, тихо Павлові:
— Ти лишайся тут,, тримай міцно. Мені зараз процентовку закривати йти.
— Ти лишайся тут,, тримай міцно. Мені зараз процентовку закривати йти.
Від процентовки більше залежить, ніж від самої роботи. Котрий бриґадир розумний — той на процентовку натискає. З неї живимося. Чого не зроблено — доведи, що зроблено; за що дешево платять — оберни так, щоб дорожче. На це великий розум у бригадира потрібен. І блат з нормувальниками. Нормувальникам теж нести треба.
А розмірковувати — для кого ці всі проценти? Для табору. Табір через це з будівництва тисячі зайві вигребає, та своїм ляйте— нантам премії виписує. Тому ж Волковому за його нагай. А тобі — хліба двісті грамів зайвих на вечір. Двісті грамів життям орудують.
Принесли води двоє відер, а її по дорозі льодом схопило'. Розсудив Павло — зайве її й носити. Скоріше тут із снігу натопимо. Поставили відра на піч.
Припер Гопчик дроту алюмінієвого нового — того, що провід електрики тягнуть. Доповідає:
— Іване Денисовичу! На ложки добрий дріт. Мене навчите ложку відлити?
Цього Гопчика, хитруна, любить Іван Денисович (рідний син його помер маленьким, дома дочки дві дорослі). Посадили Гопчика за те, що бандерівцям у ліс молоко носив. Строк дали як дорослому. Він — теля ласкаве, до всіх дядьків лащиться. А вже1 й хитрість у нього: посилки свої одинцем їсть, іноді ночами жує.
Та всіх таки й не нагодуєш.
Одломили дроту на ложки, сховали в кут. Змайстрував Шухов дві дошки, ніби драбинку, послав по ній Гопчика руру причепити. Гопчик, як білка, легкий — поперечками здряпався, забив цвях, дріт накинув і під руру підпустив. Не полінувався Шухов, самий випуск рури ще з одним коліном угору зробив. Сьогодні нема вітру, а завтра буде — так щоб диму не задувало. Треба розуміти, піч ця — для себе.
А Сенька Клевшін уже планок довгих наколов. Гопчикагхлоп— чика і прибивати поставили. Лазить, чортеня, кричить зверху.
Сонце вище підтяглося, імлу розігнало, і стовпи зникли — і червоним заграло всередині. Тут і піч запалили дровами краденими. Геть радісніше!
— У січні сонечко корівці бік нагріло, — оголосив Шухов.
Кільґас скриньку для розчину збивати, скінчив, ще сокирою пристукнув., закричав:
— Чуєш, Павле, за цю роботу з бриґадира сто карбованців, менше не візьму!
Сміється Павло:
— Сто грамів одержиш.
— Прокурор додасть! — кричить Гопчик зверху.
— Не чіпайте, не чіпайте! — закричав Шухов (толь не так різати почали).
Показав як.
До печі бляшаної народу налізло, розігнав їх Павло. Кільґасу допомогу дав і наказав коритця для розчину робити — нагору розчин носити. На підноску піску ще пару людей додав. Наверх послав — чистити від снігу підмостки і саму кладку. І тут ще одного — пісок розігрітий з плити в скриньку для розчину кидати.
А надворі мотор запирхав — шлякобльоки возити почали, машина пробивається. Вибіг Павло руками махати — показувати, куди шлякобльоки скидати.
Одну смугу толю нашили, другу. Від толю — яке прикриття? Паг пір — він папір і є. А все ж ніби стіна суцільною стала. І — темніше в середині. Від того піч яскравіша.
Альошка вугілля приніс. Одні кричать йому: сип! Другі: не сип! Хоч при дровах погріємося! Став, не знає, кого слухати.
Фетюков до печі приладнався і суне ж, дурень, повстяники до самого вогню. Кавторанґ за карк його підніс і до носилок пхає:
— Іди пісок носити, падлюко!
Кавторанґ — він і на таборову роботу як на морську службу дивиться: сказано робити — значить, роби! Схуд дуже кавторанґ за останній місяць, а шлейку тягне.
Довго там чи ні — от і всі вікна толем зашили. Тільки від дверей тепер і світла. І холоду від них же. Звелів Павло верхню частину дверей забити, а нижню лишити — так, щоб, голову нагнувши, людина увійти могла. Забили.
Тим часом шлякобльоків три самоскиди привезли і скинули. Задача тепер — підіймати їх як без підоймника?
— Мулярі! Ходім, подивимося! — запросив Павло.
Це — справа почесна. Пішли Шухов і Кільґае з Павлом нагору. Трап і без того вузький був, та ще тепер Сенька поруччя збив — тиснись до стіни, щоб униз не перекинутися. Ще те погано — до перекладин трапа сніг примерз, закруглив їх, нозі опору нема — як розчин носити будуть?
Подивилися, де стіни класти, уже з них лопатами сніг знімають. Ось тут. Треба буде з старої кладки сокиркою лід сколоти та віничком промести.
Прикинули, звідки шлякобльоки подавати. Униз поглянули. Так і вирішили: тут по трапу тягати, чотирьох зниву поставити кидати шлякобльоки он на той поміст, перекидати, а по другому поверху ще двох, підносити, — і все ж скоріше буде.
Зверху вітерець не сильний, але тягне. Продме, як класти будемо. А за почату кладку зайдеш, закриєшся — нічого, тепліше багато.
Шухов підняв голову на небо й ахнув: небо чисте, а сонечко майже під обід підійшло. Диво дивне: от час за роботою біжить! Скільки разів Шухов помічав: дні в таборі котяться — не зглянешся. А строк сам — ніяк не йде, не зменшується його зовсім.
Зійшли вниз, а там уже всі при печі обсілися, тільки кавторанґ з Фетюковим пісок носять. Розгнівався Павло, вісім чоловіка зразу вигнав на шлякобльоки, двом велів цемент у скриньки насипати і з піском насухо розмішувати, того — по воду, того — за вугіллям. А Кільґас — своїй команді:
— Ну, малеча, треба носилки кінчати.
— Бува, й я допоможу? — Шухов сам у Павла роботи просить.
— Поможіть, — Павло киває.