Тут бак принесли, сніг топити для розчину. Чули від когось, ніби дванадцята година вже.
— Не інакше, як дванадцята, — оголосив і Шухов. — Сонечко на перевалі вже.
— Коли на перевалі, — обізвався кавторанґ, — так значить не дванадцята, а перша.
— А це чому? — здивуввся Шухов. — Всім дідам відомо: найвище сонце в обід стоїть.
— То — дідам! — відрубав кавторанґ. — Аз того часу декрет був, і сонце найвище о першій стоїть.
— Чий же то декрет?
— Радянської влади!
Вийшов кавторанґ з носилками, та Шухов і сперечатися б не став. Невже й сонце їхнім декретам підлягає?
Побили ще, постукали, чотири коритечка збили.
— Гаразд, посидимо, погріємося, — двоїм мулярам сказав Павло. — І ви, Сенько, після обіду теж будете класти. Сідайте!
І — сіли до* печі законно. Однак до обіду вже кладки не почнеш, а розчин розводити не до речі, замерзне.
Вугілля розпеклося помалу, тепер тривалий жар дає. Тільки коло печі його й чуєш, а по всій залі — холод, як був.
Рукавиці зняли, руками близь печі водять усі четверо.
А ноги близько до вогню ніколи у взутті не ставляй, це розуміти треба. Як черевики, то в них шкіра потріскається;, а як повстяники — відсиріють, пара піде, зовсім тобі тепліше не стайе. А ще ближче до вогню посунеш — спалиш. Так з дірою до весни й протопаєш, других не чекай.
— Та Шухову що? — Кільґас натягує. — Шухов, браття, однією ногою майже дома.
— Он той, босий, — докинув хтось. Засміялися. (Шухов лівий горілий повстяник зняв і онуЧу гріє).
— Шухов строк кінчає.
Самому ж Кільґасу двадцять п'ять дали. Це смуга раніше була така щаслива: всім під одну мірку десять давали. А з. сорок дев'ятого така смуга пішла —— всім по двадцять п'ять дають, не оглядаючись. Десять то ще можна прожити, не давши дуба, — а ну, двадцять п'ять проживи?!
Шухову і приємно, що так на нього всі пальцями показують: от він, мовляв, строк кінчає, — але сам він у це не дуже вірить. Он, у кого у війну строк кінчався, всіх до окремого розпорядження тримали, до сорок шостого року. У кого й основного строку три роки було, так п'ять років зайвих вийшло. Закон — він кручений. Скінчиться десятка — скажуть, на тобі ще одну. Або на заслання.
А іноді подумаєш — дух захопить: строк все ж таки кінчається, клубок до кінця розмотується. .. Господи! Своїми ногами — та на волю, га?
Тільки вголос про це висловлюватися старому таборовику непристойно. І Шухов Кільґасу:
— Двадцять п'ять ти своїх не рахуй. Двадцять п'ять чи сидіти, чи не сидіти, це ще вилами по воді. А що я відсидів вісім повних, так це точно.
Так от живеш об землю мордою, і часу не буває подумати: як сів? та як вийдеш?
Вважається за справою, що Шухов за зраду батьківщини сів. І свідчення він дав, що таки так, він здався в полон,, бажаючи зрадити батьківщину, а вернувся з полону тому, що виконував завдання німецької розвідки. Яке ж завдання — ні Шухов сам не міг придумати, ні слідчий. Так і лишили просто — завдання.
Розрахунок у Шухова був простий: не підпишеш — бушлат дерев'яний, підпишеш — хоч поживеш іще трохи. Підписав.
А було он як: у лютому сорок другого року на Північно-Захід— ньому оточили їх армію всю, і з літаків їм нічого жерти не кидали, а й літаків тих не було. Дійшли до того, що стругали копити з коней дохлих, розмочували ту роговицю в воді і їли. І стріляти було нічим. І так їх помалу німці по лісах ловили і брали. І от у групі такій одній Шухов у полоні побував пару днів, там же, в лісах, — і втекли вони уп'ятьох. І ще по лісах, по1 болотах прокралися — чудом до своїх потрапили. Тільки двох автоматник на місці поклав,, третій від ран помер, — двоє їх і дійшло. Були б розумніші — сказали б, що лісами блукали, і нічого б їм. А вони призналися: мовляв, з полону німецького. З полону? Мать вашу так! Було б їх п'ятеро, може, співставили б зізнання, повірили б, а двом ніяк: змовилися, мовляв, гади щодо втечі.
Сенька Клевшін почув через глухоту свою, що про втечу з полону говорять, і сказав голосно:
— Яз полону три рази тікав. І три рази ловили.
Сенька, терпляка, усе тільки мовчить: людей не чує і в розмову не втручається. Так про нього і знають мало, тільки те, що він у Бухенвальді сидів і там у підпільній організації був, зброю в зону носив для повстання. І як його німці за руки за спиною підвішували й палицями били.
— Ти, Ваню, вісім сидів — у яких таборах? — Кільґас сперечається. — Ти в побутових сидів, ви там з бабами жили. Ви ну— мерів не носили. А от у каторжному вісім років посидь! Ще ніхто не просидів.
— З бабами!.. З б а ланами, а не з бабами ...
З колодами, значить.
У вогонь у піч Шухов уставився, і пригадалися йому сім літ йото на півночі. І як він на тяганні колод три роки качав тарні кряжі та шпаловики. І ватри отакий же вогонь змінний — на валенні лісу, та не денному, а нічному. Закон був у начальника такий: бриґада, що не виконала денного завдання, лишається на ніч у лісі.
Уже за; північ до табору дотягнуться, ранком знову в ліс.
— Ні-і, браття... тут спокійніше, либонь, — прошелявів він. — Тут з'їм — закон. Виконав, не виконав — котись у зону. І ґарантій— ка тут на сто грамів вища. Тут — жити можна. Окремий — і хай він окремий, нумери тобі заважають чи що? Вони ваги не мають, нум ери.
— Спокійніше! — Фетюков сичить (діло до перерви, і всі до печі підсунулися). — Людей у ліжках ріжуть! Спокійніше!..
— Не людей, а стукачів! — Павло палець підніс, свариться на Фетюкова.
І правда, щось нове в таборах почалося. Двох стукачів відомих просто на вагонці зарізали, після підйому. І потім ще роботягу невинного — місце чи що переплутали. І один стукач сам до начальства в БУР утік, там його, у в'язниці кам'яній і сховали. Дивно... Такого в побутових не було. Та й тут то не було...
Раптом прогув гудок з енергопоїзда. Він не зразу на всю силу загув, а спочатку хрипкувато так, ніби горло прочищував.
Півдня — геть! На обід перерва!
ОДИН ДЕНЬ ІВАНА ДЕНИСОВИЧА
(Закінчення)
На ТЕЦ прийшовши, перш усього він знайшов захований майстерок і засунув його за свою мотузяну підперезачку. Потім уже пірнув у розчинну.
Там після сонця зовсім темно йому здалося і не тепліше, ніж надворі. Сиріше якось.