І на зло цареві й царедворцям,
Що цькували й ганили його,
Він у слові жив собі лиш творчим
Болем самозречення свого.
Сам себе викрешував із слова
І згоряв у творчості дотла,
Ждав тієї миті, щоб тернова
Слава, як троянда, зацвіла.
Кров'ю віршів сходив ради неї,
Не боявсь ніяких заборон,
Таж поети творчістю своєю
Вже не раз розхитували трон.
Цар немов отямився і з ляку
Мусив попустити поводи,
Щоб його приборкати чи якось
Приручити — й збутися біди.
Присипляв похвалами й грошима,
Гладив по наїженій душі,—
Обертав поета в херувима,
Щоб співав йому отченаші.
Не жалів ні меду, ні отрути,
Був такий спокусливий, як змій,
Міг би цілий світ перевернути
У лукавій хитрості своїй.
Він же знав, що ласкою зуміє
Хоч кого круг пальця обвести,—
Царська ласка — наче лейкемія,
Що з'їдає душі і хребти.
І поет, потрапивши в тенета
Царської облуди, занімів,
Впав у ситу видимість поета —
Найстрашнішу форму лейкемій.
Як рахітик, зводився на ноги,
Мов не чув, що звихнутий хребет.,
Ну а слава — слава мимо нього
Полетіла, вирвавшись з тенет.
МАКСИМІН ФРАКІЄЦЬ
Як дикий тур — нестримний, вольовий,
Наділений хоробрістю й красою,
Він не одному шапку з голови
Здійняв зухвало разом з головою.
Дарма, що був із роду пастухів,
Фракієць, варвар,— славився як воїн
І як тиран, що, падаючи в гнів,
Злорадні втіхи й витівки засвоїв.
Він не боявсь ні кари, ні гріха,
Сповідував лиш власну одержимість,
Немовби знав, що стане з пастуха
Всевладним імператором у Римі.
Славетний зростом (жаль, що не умом)
Він був — як велет, схожий на Ахілла,
Але в душі лишився пастухом,
Хоч і з тугими біцепсами тіла.
Не переносив, заздрячи усім,
Ні мудреців, ні стоїків суворих,—
Хто виділявся розумом своїм —
Ставав йому ненависним, як ворог.
Він бачив їх талант за півверсти,
Він чув себе їх жертвою живою,
І не одному шапку з голови
Здійняв у гніві разом з головою.
Як груші в бурю, падали навкруг
Ті голови — святі і безборонні,—
А вся біда у тому, що пастух
Возсів на імператорському троні.
Хто знав його ще з фракії — усіх
Він безоглядно вигубив як свідків,
Аби ніхто довідатись не міг,
Якого він походження і звідки.
І хоч він був обачливий, та Рим
Зумів, проте, до нього підібратись,
Як з варваром розправився із ним,
Живим і мертвим римлянам на радість.
Розправився — земля йому пером,
Він був лиш зовні схожий на Ахілла,
Але в душі лишився пастухом,
Із заздрістю, що з люті посивіла.
ЕПІХАРИДА
Гей, одчайдухи заячого стиду,
Ви, що наїли душі горобині,
Чи чули щось ви про Епіхариду —
Жону, що стала вільною з рабині?
То діялося в Римі. За Нерона.
Не до лиця їй, римлянці, окови.
І от вона, та жінка безборонна,
Попала в коло викритої змови.
І пощезали фарси чоловічі.
Хіба кому до фарсів у в'язниці?
Один одному свідчили у вічі,
Вигадуючи всякі небилиці.
І жонглювали совістю людською,
І задки, задки — в хованки за спини,
У вир доносів коміть головою,
Ген-ген за межі власної провини.
Ну що їм честь? Банальність недоречна.
Аби душа не випурхнула з тіла.
На допитах сенатори статечні,
Як полохливі карлики, тремтіли.
Що сталося? Де ж ділася їх мужність?
Чи міг би хто подумати недавно,
Що нині так знікчемніють ті мужі,
Вознесені — і кинуті безславно?
Був лютий час. Була йому підвладна
Людська мораль — так діялося зроду.
Лиш одиниці здатні безоглядно
Приймати муки цілого народу.
І серед них була Епіхарида.
Дарма, що жінці — місце при куделі.
Розіп'ята на дибі, мужньовида,
Вона трималась, як на цитаделі.
Її судома зводила, і тіло
Не піддавалось дибі — з уст ні пари,
Лиш чоловіче зрадництво боліло,
Боліли мужі, блазні, яничари!
І сором їх аж бухав їй із вилиць!
Самі себе увічнюють ганьбою! —
Не стерпіла — й косою задушилась.
А що могла подіяти з собою?..
ЖАННА Д'АРК
Її засудили на страту. Амінь.
Сьогодні і спалять в пекельнім Руані.
За те, що зрадливі і ниці самі,
Вони не простять непокірливій Жанні.
Вони не допустять, щоб діва проста
В затурканих душах ворушила волю
І кликала в свідки самого Христа,
Безстрашна й несхитна в смиренній сваволі.
Як ревно вони, ті зрадливі ченці —
Прелати і судді — догодили зайдам! —
Усі на суді аж мінились в лиці,
Ховаючи в ньому свій каїнів задум.
Мовляв, лиш покайся й зречись привселюдь
Свого волелюбства, що здибило душу,—
І будуть вдоволені судді і суд,
Ніхто таємниці суда не порушить.
І буде в затурканих душах свят"1
Блаженство і спокій — провісники зради,—
Сумління не буде пекти їх за те,
Що зрадницю з месниці зроблять прелати.
"Зречися й покайся — усі ж бо в гріху!" —
Клювали їй серце настирливі судді.
Та Жанна д'Арк на підмову лиху
Не йшла і не піде — що буде, те буде.
Життя не життя — як у твані душа,
Як зрада, мов гадь, її жалить двожало,—
Такого їм Жанна дала відкоша,
Що дибки волосся й на плішинах встало.
І сталося — тупнява й галас навкруг.
Сутани і мантії. Маски й шоломи.
А полум'я просто аж липне до рук,
А хмари палають, як скирти соломи!
Стемніє — і діва згорить на кострі,
Самісінька в натовпі, мов на відлюдді,-
Ніхто не побачить, як тут на зорі
Збиратимуть попіл прелати і судді.
1973
ОДКРОВЕННЯ
І ось у Львові Маркіян,
Душа — як зірка світанкова,—
Прийшов і в поглядах львів'ян
Побачив цісарського Львова.
Вже не зосталося, мабуть,
Нічого княжого у ньому,—
Жандарми левів стережуть
І люд приборкують по-свому.
Той грішну душу продає,
Той самоїдствує ненатло,
А ворог потайки снує
На наше слово abecadto.
Чуже язичіє в письмі,
І мла духовного застою,—
Вже українці, як німі,
Кричать страшною німотою!
Адже без рідного письма
Вже стали з русинів — рутенці,
Здається, в душах їх нема
Людської гідності й на денці.
У храмах правлять торгаші
Та словоблуди злоторизі,—
Ні вільнодумства, ні душі —
Львів благоденствує
в кормизі.
Те благоденствіє вогнем
Пече у серці Маркіяна,
Хоч, може, й так його живцем
Вже їсть недуга невблаганна.
І хоч приречений в житті
На муки й змушене смирення —
Він рідне слово на хресті
Несе, як віще одкровення.