ДЗВОНИ
Дзвонять дзвони на телеекрані,
Б'ють на всі церковні голоси,—
Світ завмер і слухає весняні
Переливи їхньої краси.
Їхні тони вилиті з любові
І тривоги — чуєте їх дзвін? —
Дзвонять дзвони — срібні, малинові,
Дзвонять, підіймаючись з колін!
Б'ють на сполох — слухайте їх, люди!
Дзвонять, як у давню давнину!
їхні тони линуть звідусюди,
Будять світ з байдужості і сну.
Переходять через рубікони,
Чисті, як молитва чи любов,—
Як вони видзвонюють — ті дзвони,
Здійняті з соборів і церков!
Дзвонять в хаті, на телеекрані,
Б'ють на всі церковні голоси,—
Світ завмер і молиться на грані
Самогубства — господи спаси!
Світ в одчаї ловить за канати,
Б'є у дзвони — душу воскреша,
Вже і сам не в силі розпізнати,
Що то дзвонить — дзвони чи душа.
СУД
1
Не можу віри йняти, що однині
Я більш не раб. Не страшно і сухот.
Вже не помру в неволі на чужині,
Де каторжан закопують, як скот.
Не буду більше молотом лупати
Гранітних скель із жилами руди,
Хоч перед смертю гляну на Карпати,
На рідні села — гражди і сади.
Я вісім літ не бачив України,
Не чув сопілки пучками душі,
Приречений чекати переміни,
Як недобитий крижень в ягдташі.
І ось нарешті сповнилось чекання,
Немарне воля снилася мені,—
Зашарпаний паперами, ще зрання
Мотаюся в незвичній метушні.
Вже видали провізію та гроші
І познімали з лахів номери,
Мовляв, іди й за дротом огорожі
Шукай своєї долі чи помри.
Мене вже тут списали на сухоти.
Умили руки. Наче на суді.
Але мені аби лиш за ворота,
А там хай навіть пішки по воді.
Ось тільки попрощаюся — й, мов на ніч
Світ за очі (на щастя чи біду?),
Із вузликом на плечах, як вигнанець,
Перехрестившись, підтюпцем піду.
2
Вже Колима лишилась за кормою.
Пливу з важкими спогадами. Штиль.
Чайки — і ті, охоплені німою
Тривогою, притислися до хвиль.
Спинився час. На обрії — лиш небо.
Ніде не видно й цяточки землі.
Я мимохіть ховаюся у себе
І споглядаю тишу віддалі.
Я сам-один, замріяний до щему,
Болючого і тужного, як спів,
Пливу собі і згадую поему
"Полуботок",— я все перетерпів.
За неї я і суджений, по суті,
За безневинне слово — трибунал,
Адже страшне безумство правосуддя
Усіх підряд судило наповал.
Кого — за що, мене — за Україну
И за правду про Полуботка, що Бог
Його з Петром розсудить неодмінно,
Коли на суд поставить їх обох.
І суть не в тім, де чув я ту легенду,
Чи та легенда справдиться, чи ні,
Але вона звучала як крещендо
У вироку, що винесли мені.
Такі вже судді — відають, що коять,
Мільйони жертв на совісті у них,—
Якщо немає права — беззаконня
Карає всіх — і мертвих, і живих.
Усіх вони підгонили під форму
Свого закону, служачи йому...
...В передчутті невидимого шторму
Чайки тривожно б'ються об корму.
3
Двадцятий день в дорозі. Завмирає
У жилах кров — і гори, і ліси,—
Куди не гляну — обшири безкраї
З картинами печалі і краси.
Концтабори й берези первозданні,
Що забрели в озера до колін,—
Усе злилось в контрастному єднанні,
Покинуте й приречене на тлін.
Сибір — то край неволі, де від крові
І сліз земля скипається внутрі,—
Напевно, й сном не снилось Єрмакові,
У що його обернуть владарі.
Сибір — то край засуджених на муки,
Страховисько, що й мертвих потряса.
А поїзд мчить — тунелі, віадуки
Та вікова тайга і небеса.
Набігли думи — ока не зімкнути.
Мов кінокадри — види у вікні.
Вже зникли в ньому гори і якути —
Сибірський поїзд мчить по рівнині.
І раптом — Боже! — хата білостінна.
Щось у мені ввірвалося, як дзвін:
Старий дідусь, можливо, з України
Махає нам рукою навздогін.
Аж падає — без догляду і слова,
Один як перст, покинутий в глуші,—
Мабуть, мені ця зустріч випадкова
На все життя залишиться в душі.
Бувають всякі випадки життєві,
А цей — як вогник в отчому вікні,—
Чомусь так зримо в тому дідусеві
Полуботок привидівся мені.
4
Незламний, мужній, хоч і худощавий,
Із булавою — гетьман наказний,
Він став на захист волі і казни
Перед засиллям царської держави.
Хто поклонявся в небі журавлю,
А хто синиці в жмені — він чаїно
Кричав, коли на шиї України
Лихий Петро затягував петлю.
Він слав Петрові жалібні супліки —
У власній хаті милості благав,
Готовий був за тисячу Полтав
Прийняти кару й мучитись вовіки.
Не шкодував ні сили, ні душі,
За всіх платив своєю головою,
Однаково безстрашний — з булавою
И за гратами у рванім кунтуші.
Він так наївно вірив милосердю,
Був самозречний, наче пілігрим,—
Я дотепер схиляюсь перед ним,
Перед його незламністю і смертю.
5
Важкий туман сочиться по вікні.
Колеса в рейки стукають ритмічно.
А я, немовби всупір стукотні,
З дорожнім сном змагаюся стоїчно.
Ніхто ні слова — сутінки густі
І пасажири в чемній недовірі.
Я серед них німію в самоті,
Як той дідусь, покинутий в Сибірі.
Вже день надворі, наче акробат,
Виборсується з темряви — із ями,—
Засяє сонце — й обриси Карпат
З-під сонних вій проклюнуться сльозами.
Перегорять і розпачі, й жалі,
І тільки спазми в горлі — Україна! —
Я припаду до рідної землі
И закам'янію, ставши на коліна.
Моє жадання сповнилось-таки —
Я не помер в неволі на чужині,
За кроком крок — угору по стежині
Іду й дивлюсь на сонце з-під руки.
Іду й знайомих газдів зустрічаю,
І "Слава Ису!" по-давньому кажу,—
Не проміняв на грамоту чужу
Ні рідної говірки, ні звичаю.
Ті газди з роду славних різьбарів,
Я знаю їх і вірю їм на слово,
Як різьбара я вчора випадково
И колишнього навчителя зустрів.
То був кумир гімназії — історик
Пантелеймон Тарасович, то він
Підняв наш дух, як хворого з колін,
Зціляючи й зневірених, як хворих.