Міцні дерева гнуться, як шаблі,
І знову підіймаються до битви,
Лише кущі, припавши до землі,
Шепочуть перелякано молитви.
О, як вони тремтять тоді — аж мруть!
А в післягроззя чваняться, мабуть,
Що не страшні грімниці дрібнорослим.
Але навіщо гнутись дрібноті?
Громи ж бо в того цілять, хто в житті,
И згинаючись, не кланяється грозам.
13
Коли душа знесилена плавбою,
Коли в'ялить її самотина,
То згибіє у гавані вона
Над вицвілою неміччю-журбою.
Не піде в море тільки боягуз,
Бо відчайдушний з якоря зірветься,—
Ганьба того настигне, хто загруз
У власній нерішучості по серце!
Хто жабуринням затишку обріс —
Не знатиме ні усмішки, ні сліз
І батьківська земля його не прийме!
А як мені?.. Вирує течія...
А що ж мені, калинонько моя?
Пливу, пливу — розкрий мені обійми.
14
Пливу — і дума думу здоганя.
Переді мною — вимріяна далеч.
Даремно чорні сумніви, як галич,
Кричать — тривожать душу серед дня.
Я не зійду із курсу через них,
Не повернуся з обраного шляху
І не злякаюсь недругів своїх,
Що радо повели б мене й на плаху!
Я бачу рідний берег! Ця плавба
В мені — як пісня в серці,— а хіба
Буває справжня пісня без натхнення?
Докучили вже вигадки нудні.
Плавбо моя, будь совістю мені
В пізнанні семизвучного імення!
1965—1488