БАГАТОЛИКИЙ ТЛУМ І СУЄТА
Букети слів, яскравих як гвоздики,
І мед усмішок — солодко-масних,
І суєта, і тлум багатоликий,—
О, як ми легко гинемо у них!
Послухаєш чи глянеш — не людина,
А дух святий — живісінький Ісус,
І той в німій приреченості гине,
Піддавшись волі суєтних спокус.
А що йому обов'язок чи совість? —
Він сам себе вже зрить на небесі.
...Невже ми так без болю і без крові
У тих спокусах згинемо усі?
РУЇННИКИ
Як боляче сяють у пам'яті храми,
Коли, ідучи на безумство і гріх,
Безрідні руїнники в шалі нестями,
Бува, обертають в румовища їх!
Жадаючи слави, ті виродки й нині
Готові спалити і храми, і світ,—
Хіба дорогі їм народні святині,
Де світяться лики не їх Артемід?
Прикриті щитами своїх демагогій,
Ті виродки хитро, немов торгаші,
Руйнуючи храми як пам’ятки строгі
Руйнують святині і в нашій душі.
У кожній кровинці винищують гени,
Тихцем обезріднюють душі й уми,
Аби з особистості — з тебе і з мене —
Створити бездушну аморфність юрми.
Невже їм удасться той зрадницький замах
І світ попадеться у їхнє сильце? —
Такі ж, як вони, торгували у храмах —
Ми добре затямили їхнє лице.
ВЕТЕРАН
Вже до сотні — рукою подати, а смерть
Не приходить по нього, старого служаку,—
Всі такі непоштиві, що він спересердь
Через них і на смерть нарікає всіляко.
Ледь укупці тримається висохла плоть,
Обвисають і губи, й неголені щоки,—
Так спотворнів увесь, хоч надвір не виходь,
Видно, час і над ним познущався жорстоко.
Остогидло й життя, й мішкувате пальто,
Він же звик до тугої — взастібку — шинелі,
Вже й з дороги йому не вступає ніхто,
Всі немовби не бачать його, мудрагелі.
І ніхто не зважає, що він ветеран,
Всі лише вимагають якоїсь моралі,
Але ж те, що у нього ні шрамів, ні ран,
Заступають йому ордени і медалі.
Недаремно ж, мабуть, їх давали йому,
Заслужив їх він кров'ю, хоча й не своєю,—
Та кого те цікавить сьогодні й кому
Він правдиво повість про свою одіссею?
Все засуджують нині — і грішне, й святе,
Не щадять у словах ні вождів, ні героїв,—
Вже й не вельми відверто він згадує те,
Що безстрашно в ім'я революції коїв.
Продрозверстка. Село. Дев'ятнадцятий рік.
І дитя, що картопельку в жмені сховало...
Як він спритно її із рукою одсік,
Прикриваючись іменем ревтрибуналу!
Він стріляв без вагання і суду — в упор,
Мов на стрільбищі, цілився в жертви-мішені,—
Ще й тепер, як згадає червоний терор,
Оживає — й шукає нагана в кишені.
А тридцяті роки — завмирає душа:
Куркулі, шпигуни — він їх сотні знешкодив!
Їхня зрима невинність не варта й гроша,
Ну а те, що він кат, викликає лиш подив.
Сперечатися з кимось — йому не з руки,
То політики здатні на всякі демарші,
І нікому не скажуть про те Соловки,
Як він в'язнів топив, пов'язавши на баржі.
Може, хтось там згадає собі Колиму
І чиїсь саморуби, сухоти, гастрити
Чи ті жертви, що й досі ще сняться йому,
Але ж він був на службі — і мусив служити.
Він служив у ЧК і, наводячи страх,
Дбав ретельно про шик — галіфе, портупеї,—
Тисячі безневинно в його таборах
Пропадали, не знаючи долі своєї.
Але врешті не міг же він знати тоді,
Що за мливо мололося в жорнах держави,—
То тепер несвятими вже стали вожді
И просіваються їхні закони і право.
Якби сила — він кров'ю відстояв би їх,
Жаль, що мертвих ніхто не бере на поруки,—
Сам себе він — і то захистити не зміг:
Відреклися від нього і діти, й онуки.
Ні пошани, ні щастя в житті не знайшов,
І, не в силі померти, конає, мов Каїн,—
Взяв би, може, онучку на руки, та кров,
Що лишилась на них, хоч кого налякає.
Ледь укупці тримається висохла плоть,
Обвисають і губи, й неголені щоки,—
Так спотворнів увесь, що, здається, й Господь
Відцурався його, щоб не мати мороки.
Спересердя він ладен весь світ шкереберть
Запустити і кинути ним об дорогу,—
Вже до сотні — рукою подати, а смерть,
Мов заклята, ніяк не приходить по нього.
Притча про жертовність
ТРИПТИХ
1. Мати
В ім'я ідеї — матір до стіни,
Перед холодне дуло карабіна.
Але в очах — ні жалю, ні вини,
Його душа — як статуя камінна.
Дивився в рідне пасемко сивин —
І цілився у цяточку на лобі.
...Голгофа. Хрест. І він на ньому — син,
Розіп'ятий у маминій жалобі...
В ім'я ідеї, зціпивши уста,
Наводив дуло — холодно і строго.
А мати, наче здійнята з хреста,
Навпошепки молилася за нього.
2. Кохана
Він дихав нею, він боготворив
її, святу, довірившись, як долі,
И не стямився, як сумнів мимоволі
Закрався в душу й лиха натворив.
Той сумнів був сильніший за любов,
І він в ім'я великої ідеї
Доніс верховним ідолам на неї,
Доніс — і сам за жертвою прийшов.
Але вона без осуду і зла,
Побачивши в очах його тривогу,
Закохано всміхнулася до нього
І на жертовник — з усміхом пішла.
3. Самопожертва
Яке життя — така йому і шана.
Тут не зарадить жодний компроміс.
Була у нього мати і кохана,
Але він сам у жертву їх приніс.
Не поступився совістю своєю
(Давав же сина в жертву Авраам)
Він цілий світ оддав би за ідею,
В ім'я ідеї згинув би і сам.
Але якось, побачивши, що руки
Його в крові — й ні роду, ні сім'ї,
Він сам себе ізгарячу-розпуки
Приніс у жертву ідолам її.
В ім'я ідеї — з кров'ю на руках
Він каїном пребуде — у віках.
ПРИТЧА ПРО СЛАВУ
У терновій славі й самотині,
Звикнувши до злиднів та нікчем,
Як святий пустельник у яскині,
Жив поет, зацькований царем.
Жив у самозреченні, піднявши
Над собою Слово, як Атлант,
В гнівній непокірливості завше
Він беріг і гідність, і талант.
Усіма покинутий, забутий;
Мов чужий у рідній стороні,
Вірив лиш у гамлетівське бути,
В те, що він ще буде й на коні.