Вітрогонка пішла собі, а вся родина мовчки видивлялася на порожній стілець та срібний дзвіночок. Раптом одна з лисичок поволі здійнялася в повітря. Невидимі лапки струсили глицю та піщинки, розрізали гриб на дрібні шматочки і переклали їх в миску. Новий грибок проплив у повітрі.
– Як цікаво! – захоплено вигукнула Маленька Мю.
– Хто знає, як її знову зробити видимою? – Тато був дуже стурбований. – Може, її слід відвести до лікаря?
– Гадаю, що в цьому немає потреби, – втрутилася Мама. – Можливо, їй хочеться якийсь час побути невидимкою. Вітрогонка казала, що вона сором'язлива.
Найліпше, на мою думку, дати дитині спокій, доки придумаємо, що робити далі.
На тому й погодилися.
Мама постелила Нінні у вільній мансарді у східному крилі будинку. Срібний дзвіночок дзеленчав позад неї, доки вона піднімалася сходами на горище, нагадуючи кошеня, яке колись жило з родиною Мумі-тролів. На столику біля ліжка Мумі-мама поставила склянку соку, поклала яблуко і три картаті карамельки. Карамельки давалися кожному перед сном. Потім Мама запалила свічку і сказала:
– А тепер Нінні спатиме. Спи донесхочу, якнайдовше. Уранці я накрию кавника грілкою, щоб твоя кава не вихолола. Якщо тобі стане лячно або чогось захочеться, достатньо зійти униз і подзвонити у дзвоника.
Мама побачила, як ковдра ледь піднялася і випнулася маленьким горбиком, а в подушці зробилася ямка.
Мумі-мама повернулася до своєї кімнати і відшукала стару бабусину книгу "Надійні засоби для домашнього лікування". "Від вроків". "Засоби від смутку". "Від простуди". Все не те. Мама гортала книжку в пошуках потрібного припису. Нарешті на останніх сторінках знайшла записи, зроблені бабусею, коли в неї вже тремтіли руки: "Коли обриси ваших знайомих розпливаються, і їх важко розгледіти". Ось воно! Яке щастя! Мама перечитала рецепт, який виявився дуже складним, і заходилася готувати ліки для маленької Нінні.
Дзвоник почав спускатися сходами, сходинка за сходинкою, з невеличкими паузами після кожного кроку. Мумі-троль чекав цього звуку увесь ранок. Однак найбільше зацікавлення нині викликав не срібний дзвоник, а лапки. Лапки Нінні обережно ступали по східцях, крихітні лапки з крихітними, міцно стиснутими, зляканими пальчиками. Видно було лише лапки, і від цього ставало якось не по собі.
Мумі-троль сховався за кахельною піччю й заворожено спостерігав за тими лапками, які потупцяли на веранду. Нінні пила каву. Горнятко то піднімалося, то опускалося. Потім вона з'їла скибку хліба з повидлом. Самотнє горнятко поплило з веранди до кухні, там його помили й поставили до шафки. Нінні була дуже охайною дитиною.
Мумі-троль кулею вилетів у садок.
– Мамо, – зарепетував він. – У неї з'явилися лапки! Лапки уже видно!
"Цього я й сподівалася, – подумала Мумі-мама, сидячи на яблуні. – Бабуся добре знала свою справу. Добре, що я здогадалася підмішати домашні ліки до кави".
– Чудово! – зрадів Мумі-тато. – А буде ще ліпше, коли з'явиться її писочок. Мені стає якось прикро на душі, коли доводиться розмовляти з невидимкою, яка, до того ж, не відповідає.
– Тсс, – застережливо шикнула Мама. Лапки Нінні стояли в траві серед опалих яблук.
– Привіт, Нінні! – загукала Маленька Мю. – Ти спала, як порося! Коли вже покажеш свого носа? Вигляд у тебе, мабуть, жахливий, якщо вже ти мусила стати невидимкою!
– Цить! – зашипів Мумі-троль. – Вона може образитися.
Він підійшов до Нінні й запобігливо мовив:
– Не звертай уваги на Мю! Вона – неотесана мюмля! У нас тобі нічого не загрожує. І про тітку-страхопудку не думай! Сюди їй зась!..
Лапки Нінні вмить зблідли, їх стало ледь видно у траві.
– Любчику, ти справжній осел! – розсердилася Мама. Хіба так важко збагнути, що не варто дитині нагадувати про минуле. Зірви собі яблуко і не плескай язиком!
Усі заходилися збирати яблука. Поступово лапки Нінні знову набули виразних обрисів і видряпалися на дерево.
Був гарний осінній ранок, носики трохи мерзли в затінку, але на сонці здавалося, ніби надворі майже літо. Світ навколо волого мерехтів після нічного дощу і яскрів барвами. Коли усі яблука зірвали (чи струсили), Тато приніс найбільший яблучний прес, і вони заходилися готувати яблучне пюре.
Мумі-троль крутив корбою, Мама насипала яблука, а Тато відносив наповнені слоїки на веранду. Маленька Мю сиділа на верхівці яблуні і співала "Величну Оду Яблукам".
Раптом щось задзвеніло.
Посеред садової стежини лежала велика купка варення, настовбурчившись скляними скалками, а поряд – лапки Нінні, які швидко зблідли і зникли з очей.
– Ага, – сказала Мумі-мама. – Це саме той слоїк з варенням, який ми зазвичай даруємо джмелям. Хай тут і залишається. Бабуся завжди казала, що з урожаю, який виріс на землі, треба восени зробити землі подарунок.
Лапки Нінні знову стали видимими, а над ними – тоненькі ніжки. Поверх ніжок невиразно вимальовувався брунатний поділ сукенки.
– Я бачу її ніжки! – закричав Мумі-троль.
– Вітаю! – гукнула Маленька Мю, схилившись униз з гілки. – Усе йде до ліпшого! Але хіба Мара знає, чому ти носиш таку тютюново-коричневу сукню!
Мумі-мама кивнула сама до себе, з вдячністю думаючи про свою мудру бабусю та її надійні засоби для домашнього лікування.
Увесь день Нінні ходила за ними хвостиком. Усі звикли до теленькання дзвоника позад себе, і Нінні вже нікому не видавалася чудернацьким створінням.
Увечері про дитятко майже забули. Та коли всі полягали спати, Мумі-мама витягнула зі своєї скрині рожевий шаль і пошила з нього маленьку сукеночку. Потім віднесла її нагору до мансарди у східному крилі будинку – свічка там вже погасла – і обережно повісила її на стілець. З решти тканини вона зав'язала широкий бант на волосся.
Мама була страшенно задоволена. Ніби знову шила одяганки для ляльки. Найпотішніше було те, що ніхто не знав, яке волоссячко у ляльки – чорняве чи золотисте.
Наступного дня Нінні одягнула нову сукенку. Її вже було видно до самої шийки. Нінні зійшла вниз на ранкову каву, зробила реверанс і пропищала:
– Дуже дякую!
Родина так розгубилася й зніяковіла, що ніхто не знайшовся на слово. До того ж, ніхто не знав, куди слід дивитися, розмовляючи з Нінні. Звичайно, кожний намагався затримати погляд трохи вище дзвіночка, де мали би бути очка Нінні, проте погляд щоразу зісковзував нижче, чіпляючись за те, що було видиме. Але ж так поводитися неввічливо…