Гемуль приймав усе, лиш би воно не спричиняло шуму.
Але входити до парку дозволялося тільки діткам.
Парк набував щораз фантастичніших обрисів. Посеред парку стояв будиночок з переробленої каруселі, там мешкав Гемуль. Кольоровий і перекошений, будиночок більше скидався на великий пакетик з-під карамельок, якого хтось зіжмакав і викинув у траву.
Усередині каруселевого будинку ріс шипшиновий кущ, що рясно червонів ягодами.
І ось одного гарного теплого вечора роботи в парку завершилися. Уже нічого більше не можна було ні додати, ані відняти, і Гемуля на мить охопив смуток, що усе закінчилося.
Гемуль і дітлахи позасвічували ліхтарики, стояли й милувалися своїм витвором.
У розлогих темних кронах дерев іскрилися дзеркальні скалки, срібло та золото. Усе завмерло в очікуванні – ставки, човники, тунелі, дитячі гірки, ятки з соком, гойданки, тири, де можна постріляти стрілами, дерева, по яких дозволяється лазити, яблуні…
– Починаймо! – скомандував Гемуль. – Тільки ж запам'ятайте, що це не парк розваг та веселощів, а Парк Тиші.
Дітки безгучно поринули у зачарований світ, до створення якого і вони приклали свої зусилля. Лише Мудрик обернувся й запитав:
– А тобі не буде прикро від того, що не доведеться пробивати квитки?
– Анітрохи, – відповів Гемуль. – Я можу й у повітрі покладати діркачем!..
Він увійшов до каруселі й засвітив місяць з Кімнати Дивовиж. Потім ліг у Чепурулин гамак, задивившись на зірки крізь дірку в стелі.
Надворі панувала глибока тиша, лише дзюркотіли струмки та шелестів нічний вітерець.
Раптом йому стало лячно. Він підвівся і прислухався. Ніде ані шелесне…
"А якщо їм невесело? – стурбовано подумав Гемуль. – Якщо їм нудно без сміху та галасу? Може, навіть вони подалися додому?.."
Він миттю видряпався на комоду Капарулі, виставив голову крізь дірку в даху й полегшено зітхнув: "Є… Нікуди не пішли!" Парк жив своїм таємничим чудовим життям, навколо чулися плюскоти, смішки й жарти, шелест скрадливих кроків. їм було весело!
"Завтра, – подумав Гемуль. – Завтра я їм скажу, що вони можуть сміятися, навіть тихенько наспівувати, якщо вже дуже захочеться… Але не більше! Не більше!!!"
Він зліз із комоди, знову влігся в гамак й одразу ж безтурботно заснув.
Під зачиненою хвірткою парку стояв дядечко Гемуля й намагався зазирнути досередини.
"Не схоже, щоб їм там було надто весело, – подумав він. – Проте у кожного веселощі на свій смак… А мій бідолашний родич завжди був трішки дивакуватим".
Катеринку дядечко Гемуля прихопив з собою додому, бо завжди любив музику.
Оповідання про невидиме дитятко
Одного темного дощового вечора уся родина сиділа за столом на веранді й чистила гриби. Стіл накрили газетами, посередині поставили гасову лампу, та все ж кутки веранди губилися у сутінках.
– Мю знову принесла рижиків, – казав Мумі-тато. – Минулого року вона назбирала мухоморів…
– Будемо сподіватися, що наступного року їй припадуть до вподоби лисички, – озвалася Мумі-мама. – Чи хоча би сироїжки.
– Завжди добре жити надією, – захихотіла Маленька Мю.
Далі кожен чистив гриби, не порушуючи мирної тиші.
Раптом почувся легенький стук у віконну шибку. Не чекаючи, доки їй відчинять, на веранду видряпалася Вітрогонка й обтрусила краплі дощу з дощовика. Потім вона прочинила двері надвір і гукнула у дощ:
– Заходь! Ну ж бо заходь!
– Хто це там з тобою? – поцікавився Мумі-троль.
– Нінні, – відповіла Вітрогонка. – Дитя називається Нінні.
Вітрогонка усе ще тримала двері відчиненими, але ніхто не увійшов.
– Що ж, – знизала плечима Вітрогонка. – Хай собі сидить надворі, якщо така сором'язлива.
– Але ж вона промокне, – захвилювалася Мумі-мама.
– Не знаю, чи так це вже й важливо для невидимки, – сказала Вітрогонка, сідаючи до столу.
Родина покинула чистити гриби, чекаючи пояснень.
– Ви ж знаєте, як легко стати невидимкою від частих переляків, – вела далі Вітрогонка, хрумаючи дощового гриба, схожого на гарненьку маленьку снігову кульку. – Так ось, оцю Нінні здуру налякала її тітка. Вона взяла на себе турботу про Нінні, хоча й не любила малятко. Я бачила тітку: то жахлива особа! Вона не злюка, таке ще можна було б зрозуміти, а холодна мов крига та зверхня.
– Що означає "зверхня"? – запитав Мумі-троль.
– Уяви собі, що ти зашпортався і гепнув просто на купку почищених грибів, – заходилася пояснювати Вітрогонка. – Природно було би розсердитися, але ж ні, твоя Мама не сердиться, а каже холодним нищівним голосом: "Я розумію, що саме так ти уявляєш собі танці, та я була би тобі вдячна, якби ти не вибрикував на грибах, які ми їстимемо". Ось так приблизно…
– Фе, як бридко, – скривився Мумі-троль.
– Правда? – підтримала його Вітрогонка. – Саме так поводилася ота тітка. Вона штрикала її зранку до ночі, аж дитя почало бліднути, втрачати обриси і врешті стало невидимим. У п'ятницю її вже зовсім не було видно. Тітка віддала мені дитину зі словами, що вона ніяк не може піклуватися про родичку, яку навіть побачити не може.
– І що ти зробила з тіткою? – округливши очі від зачудування, запитала Маленька Мю. – Завдала їй доброї прочуханки?
– Немає сенсу завдавати прочуханки зверхнім особам, – відповіла Вітрогонка. – Я забрала Нінні з собою і ось зараз привела до вас, щоб ви допомогли їй знову стати видимою.
На якийсь час запала мовчанка. Лише дощ барабанив по даху веранди. Усі глибоко задумались і не спускали очей з Вітрогонки.
– Вона розмовляє? – поцікавився Мумі-тато.
– Ні. Але тітка почепила їй на шию дзвоника, щоб знати, де вона…
Вітрогонка підвелася і знову визирнула надвір.
– Нінні! – гукнула у темряву.
Свіжий прохолодний запах осені увірвався до заскленої веранди, на мокру траву упав трикутник світла. За якусь мить почулось нерішуче теленькання, раз, удруге догори сходами і змовкло. На невеликій відстані від підлоги на чорній шворці висів маленький срібний дзвіночок. Нінні, мабуть, мала дуже тоненьку шийку.
– А ось і ти! – зраділа Вітрогонка. – Це твоя нова родина. Вони бувають іноді дивакуваті, та загалом добрі й привітні.
– Подайте малій стільчика, – звелів Тато. – А чистити гриби вона уміє?
– Я нічого не знаю про Нінні, – відповіла Вітрогонка. – Я лише привела її сюди. У мене зараз інші клопоти. Завітайте десь при нагоді до мене, розповісте, як вам ведеться. А тим часом бувайте!