– Про що це ти торочиш? – не міг збагнути Гемуль.
– Про луна-парк, звісно! – вигукнув Мудрик. – Про все, що вдалося відшукати, кожний уцілілий шматочок! Хіба не чудово?! Можливо, гемулям вдасться зліпити уламки докупи, і ви знову зможете пробивати квитки.
– О, – пробурмотів Гемуль, ставлячи кошик з обідом на землю.
– Правда ж, гарно! Он як ви здивувалися! – радісно засміявся Мудрик, махнув лапкою і зник.
Наступного ранку Гемуль схвильовано чекав біля хвіртки, а ледь забачивши Мудрика з обіднім кошиком, загукав:
– То що там? Як справи?
– Вони не хочуть, – розчаровано відповів Мудрик. – Хочуть замість луна-парку облаштувати ковзанку. Але ж більшість із нас засинають на зиму, та й хто нам дасть ковзани…
– Як шкода! – полегшено вихопилося у Гемуля.
Мудрик нічого не відповів, надто великим було його розчарування. Він лише поставив кошика на землю і подався геть.
"Бідолашні діти, – подумав Гемуль. – Гай-гай…"
І одразу ж заходився обмірковувати будівництво хатинки з листя на руїнах бабусиного будинку.
Гемуль працював не покладаючи рук увесь день, аж до самого смерку, коли вже годі було щось розгледіти. Неймовірно задоволений своєю роботою, він заснув щасливий та зморений і проспав дуже довго наступного дня.
Коли Гемуль прийшов до хвіртки за обідом, Мудрик уже чекав на нього. На покришці кошика лежав лист, підписаний купою дітлахів.
"Любий дядечку з парку розваг, – прочитав Гемуль. – Тобі усе вдасться, бо ти добрий. Може, дозволиш нам приходити й бавитися з тобою, бо ми тебе дуже любимо".
Гемуль нічого не зрозумів, однак від жахливого здогаду раптом засмоктало в животі. А тоді він враз побачив: перед залізною хвірткою діти розклали усі віднайдені уламки з парку розваг. їх було багато. Більшість деталей були розтрощені вщент або неправильно складені – усе мало дуже чудернацький вигляд, ніби втратило свій сенс. Знищений, однак барвистий світ з дерева, шовку, металевого дроту, паперу та іржавого заліза скорботно і з надією дивився на Гемуля, а той у паніці витріщався на нього.
Гемуль не витримав, утік до парку і знову взявся до спорудження свого житла пустельника. Він будував, будував, але нічого йому не клеїлося. Гемуль працював нетерпляче, думки його витали деінде. Раптом завалився дах, приплескавши хатину до землі.
– Годі, – сказав він рішуче сам до себе. – Не хочу! Я щойно навчився казати "ні"! Я на пенсії. Робитиму тільки те, що мені заманеться. І нічого іншого!
Гемуль повторив це багато разів, щоразу більш погрозливо. Зрештою підвівся, перетнув парк, відчинив хвіртку й взявся затягувати досередини увесь той розмаїтий мотлох.
Дітлахи сиділи на високому обшарпаному мурі Гемулевого парку, схожі на сірих горобчиків, але мовчазних.
Іноді чувся чийсь шепіт:
– Що він робить?
– Ш-ш-ш, – долинало у відповідь. – Він не бажає розмовляти.
Гемуль розвісив на деревах ліхтарики та паперові троянди, повернувши їх пошматованими боками до стовбурів. Потім заходився коло уламків, що колись були каруселлю. Жодна деталь не допасовувалася, а половини просто бракувало.
– Нічого з цього не вийде! – розсердився він. – Погляньте лишень! Усе це мотлох і непотріб! Ні! Я нікому не дозволяю злазити зі стіни й допомагати мені!
Шумок підбадьорення й симпатії прошелестів понад муром, але ніхто й словом не озвався.
Тепер Гемуль намагався змайструвати з каруселі хатину. Коней він поставив у траву, а лебедів спустив на воду потічка, перевернув усе догори дном і працював так натхненно, аж йому волосся стало дибки.
"Ляльковий дім! – думав він гірко. – Хатина пустельника!
Купа мотлоху на смітнику, галас та лемент, як це було все моє життя…"
Гемуль звів погляд угору й крикнув:
– Чого витріщаєтеся? Марш до гемулів та скажіть, що я завтра не хочу ніякого обіду! Хай ліпше пришлють цвяхи, молоток, лампи, мотузки і дводюймові дошки! І не гайтеся!
Малята радісно засміялися і побігли додому.
– Хіба ми не казали! – вигукували гемулі, гупаючи одне одного по плечах. – Він нудьгує! Бідачисько засумував за своїм парком розваг!
І вони передали удвічі більше реманенту, ніж просив Гемуль. Окрім того, напакували харчів на тиждень, десять метрів червоного оксамиту, довжелезних смужок срібного й золотистого паперу, а ще, про всяк випадок, катеринку.
– О ні! – запротестував Гемуль. – Катеринки мені тут не треба! Жодного шуму та ґвалту!
– Ясна річ! – послухалися малюки, зоставшись за муром разом з катеринкою.
Гемуль невтомно майстрував та лагодив атракціони, помалу – хоч сам він цього й не бажав – робота почала приносити йому задоволення. У вітті дерев виблискували, гойдаючись на вітрі, тисячі дзеркальних осколків. Угорі, в кронах дерев, Гемуль прилаштував крихітні лавочки та м'які гніздечка, де можна було, сховавшись від стороннього ока, посидіти, випити соку або поспати. Нижче, на міцних гілляках він повісив гойдалки.
Відновити американські гірки було дуже важко. Довелося зробити їх утричі меншими, ніж колись, бо від них мало що зосталося. Та Гемуль втішав себе, що тепер ніхто не лементуватиме від страху. З'їжджаючи вниз, дітлахи шубовстали в струмок – багатьом таке подобалося.
Гемуль сопів та стогнав. Коли він піднімав один бік атракціону, завалювався інший. Зрештою йому урвався терпець, і він сердито закричав:
– Ану ходіть сюди й допоможіть мені! Бачте, не можу робити десять справ нараз!
Малята, миттю скотившись з кам'яного муру, кинулися на допомогу.
Відтоді усі атракціони вони лагодили разом, а гемулі передавали стільки їжі, що дітлахи могли залишатися у парку на увесь день. Увечері вони поверталися додому, зате уже зі сходом сонця з'являлися під хвірткою. Одного разу привели з собою на шнурку крокодила.
– Ви певні, що він не галасуватиме? – недовірливо поцікавився Гемуль.
– На сто відсотків! – запевнив Мудрик. – Не скаже й слова. Він став таким тихим та вдоволеним, відколи позбувся зайвих голів.
Одного дня синок Чепурулі знайшов у кахельній печі удава. Він поводився дуже чемно, тож його негайно відвели до Бабусиного парку.
Усі мешканці довколишніх околиць збирали розмаїті чудернацькі речі для Гемулевого парку розваг або й просто посилали йому тістечка, каструльки, фіранки, карамельки та усе, що потрапляло під руки. Це вже стало манією – присилати щоранку з малятами подарунки.