— Я не кажу,— признався Фредді,— що всі вони подобаються мені. Дехто любить італійців, французів, швейцарців, навіть, на диво, англійців; та ви коли-небудь чули, щоб хтось признався в симпатіях ' до німців? Хоч ми повинні бути обачними й сприймати їх такими, як вони є. Вам, Джеку, теж слід мати це па увазі. Ви ще зовсім юнак, і вам доведеться жити з ними в злагоді. •
Я сказав, що буду далекоглядним, принаймні сьогодні. Мені хотілося побачити так званий прийом HATOt, а оскільки я посварився з Пепі й вирішив витримувати характер, то міг робити що завгодно. Джо з Рупертом мали приїхати пізніше, отож я пішов туди з Фредді та Пеггі; я — в білій сорочці й червоній краватці, Фредді — із своїми численними нагородами, на диво бравий і поважний.
Одлі-Мерісон-хауз сяяв вогнями: незважаючи на дощ, кілька десятків цікавих товпилися біля мармурових сходів, і їх одганяли поліцейські. Таким чином утворився прохід для гостей, що виходили з лімузинів у пишних сукнях і мундирах, оздоблених золотом, орденами й медалями. Швейцар у лівреї відчиняв кожні дверцята, супроводив під великим парасолем гостей, а потім зачиняв дверцята, й авто від'їздило.
Нагорі перед нами розчинилися масивні^двері, і ми побачили яскраве видовище: велетенський, позолочений і залитий світлом мармуровий зал. Лакеї в шовкових панчохах повели нас до роздягальні з безліччю дзеркал, після чого ми приєдналися до розцяцькованих,стрічками й орденами величавих дам і панів, що репрезентували армії всіх західних країн: Англії, Франції, Греції, Туреччини, Америки, Данії, навіть терцогства Ліхтенштейн та ще бозна-кого. ВОНИ З'ЯВИЛИСЯ, ЯК на парад, віддані слугп своїх королев, королів і республік, представники сухопутних, морських і повітряних сил, посольств, концернів, церков і НАТО. Господарів було п'ятеро, а поряд стояли їхні жінки. Отож, коли я побачив цих розцяцькованих солдафонів та. їхніх розмальованих пав, то аж здригнувся й. мовив* сам до себе: "Ні, друже, це не для тебе!"
Мажордом у червоній лівреї нахилився, щоб спитати наші імена, потім вигукнув їх, ніби ляснув гарапником. Фредді та Пеггі вже звикли до цього, а я аж сахнувся 8 переляку, хоч у цьому гаморі й тисняві навряд чи було щось чути.
Сніжно-білий з позолотою зал нагадував бонбоньєрку, а всі ці мундири, шовкові сукні й діамантові оздоби — яскраві обгортки накладених у неї цукерок.
— Ах, як мені подобається! — вигукнула Пеггі.— Правда ж, гарно?
— Аж дух перехоплює,— в'їдливо сказав Фредді.
Мені теж перехопило дух від цієї розкоші, і я загубив у натовпі Фредді та Пеггі: їй потяг кудись військовий, схожий на рицаря в обладунку. Підійшовши до бару з закусками на срібних блюдах, я взяв собі на тарілку лососини й шматочок-качки і випив шампанського.
З'явилися Руперт і Джо. Вони були чимось стривожені, і мені здалося, що вони посварились. Джо виглядала напрочуд гарно в своїй атласовій сукні. Чорне волосся, обличчя кольору вранішньої роси, прозора шкіра й насторожений погляд чарівних очей — все це надавало їй якоїсь екзотичної принадності.
Руперт підкликав мене і заявив, що бачив, як поліцейські потягли Пепі до своєї машини. Треба спробувати її визволити.
— Чому? Що сталося?
— Вони влаштували демонстрацію біля під'їзду. А ви не внали?
— Й гадки не мав. Вона мені нічого не казала.
І^Сталося те, що я мав бп передбачити, якби керувався [е почуттями, а здоровим глуздом. Коли Руперт із Джо ийшли з машини, то почули за спиною гамір і вигуки. $опи зупинилися па східцях і обернулись. Раптом від па-овпу відокремився гурт демонстрантів. Вопи повиймали ховані під пальтами гасла н голосно загукали: "Нацисти, вабирайтесь додому!", "Геть фашистських генералів!" Один транспарант нагадував про*злочини котрогось із пімецьких Гостей, на другому було зображено Шпеііделя поряд з Гіт-лером. Поліція одразу накинулась на них, замиготіли кийки, якась жінка впала, чоловік продерся крізь кордон, його повалили під ноги німців, що саме рнходнлн з машини, а він гукав: "Геть додому! Геть додому, вбивці!"
— Якпй жах! — не могла заспокоїтись Джо.
Руперт сказав, що вони просто заклякли від несподіванки, та хтось раптом міцно взяв його під руку й підштовхнув.
— Вам краще не затримуватись, сер. Бачите, що тут діється, — сказав поліцейський інспектор.
Поліцейські розгапяли натовп. Руперт побачив високу дівчину з мокрим русявим волоссям, яка щось знавісніло кричала. Йому здалося, що то Пепі. Тоді він побіг униз східцями. Дівчина стояла поряд з кількома хлопцями, вони міцно взялися за руки, іі поліцейські ніяк не могли їх розділити.
— Руперте,— почув віп зойк Джо.— Вернися!
— Та то ж Пепі,— пояснив він.
— Не може бути! ("Я певна, що то була пе вона",— й потім доводила" Джо).
Поліцейський обхопив дівчплу за шию і накинув їй на голову плащ, троє інших допомогли йому ввіпхпутЧі її в фургоп. Зчинилася справжня бійка, й інспектор знову скерував Руперта пагору.
— Настійно раджу вам зайти в дім, сер, поки ми тут не наведемо лад...
— Я певен, що то була Пепі,— повторив Руперт, стоячи посеред залу.
— Ну й що? — розсердилась Джо.— Чим ти можеш зарадити? Вона звикла до цього.
— Треба з'ясувати, чи не поранено її,— не вгавав Руперт.
Розгнівавшись, Джо залишила нас і попростувала до двох дам, що здаля віталися з нею.
— Невже Пепі нічого вам' не казала? — дивувався Руперт.— Все це було ганебно. Якийсь поліцейський відштовхував її коліном...
— Що я можу сказати... адже ми з нею посварились.
— Я б на вашому місці пішов до поліцейського відділку і з'ясував, Пепі то чи ні,— переконував він мене так наполегливо, що я знову розсердився.
— Навіщо? Джо має рацію: Пепі звикла до цього. Руперт, як справжній джентльмен, вф міг погодитись
зі мною, хоч і сам я думав по-іншому. Взявши пальто, я вийшов і запитав поліцейського, куди повезли арештованих. Тоді сів у таксі й поїхав до відділку, де саме складали протоколи. Коли я спитав, чи є серед затриманих Пепі Ройс-Кемпбелл, двоє юнаків закричали: "Так, так, вона тут!" Але сержант заявив, що побачення з нею мені не дозволять, їй доведеться ночувати в камері.
Тоді я взяв таксі й повернувся на прийом, де моє ім'я ^оголосили вдруге. Розшукавши Руперта, я про все йому розповів.