Мені не хотілося розпитувати його про Джо, але до телефону підійшла Кеті й тихенько повідомила, що вони досі не бачились.
— Ну, а як у вас із Пені?— спитала вона, здивована моїм від'їздом.
— Нічого не вийшло, Кеті,— ледве видушив я, але я знаю: вона мене зрозуміла.
— Жаль,— сумно сказала вона.
Я подзвонив Джо, та вона до телефону не підійшла. Залишалось попрощатися з Пеггі та Фредді — моя втеча їх нітрохи не здивувала,— а потім найняти таксі і їхати в порт, бо відходили ми на світанку.
З Пенанга я, звичайно, нікуди не поїхав. Так і лишився на цьому острові й живу на півдорозі до верхівки гори, що височить над Джорджтауном. Куди не глянь — скрізь цукор, кава, рис, перець, гвоздика, мускатний горіх, бетель,— все, задля чого Колумб вирушив у мандри, шукати Східну Індію; Захід зубами вчепився в ці скарби і не відпускав щелеп, поки не виявив олово, каучук, нафту, а потім затиснув ті щелепи ще дужче. Зовсім недавно віддала богові душу Ост-Індська компанія, ще не забуто угоди про боротьбу з піратами, японці щойно забралися геть, а нещасні індонезійці вже випробовують на своїй шкурі наш новий винахід під назвою М а л а й з і я, і американці вмирають у В'єтнамі. За що?
Я часто пишу Рупертові, а він відповів мені тільки раз, повідомивши, що книжка про нього нарешті вийшла з друку. Та як її зустріли, мовчить... Один раз мені написала Кеті, саме тоді, коли випустили Пепі. Кеті сповістила, що Руперт таки відвідав Уошберн, де бачився з дружиною й дітьми, проте у Джо психічна депресія, і вона не хоче бачити нікого, навіть Руперта,— мабуть, тому й не підійшла до телефону, коли я дзвонив. Руперт залишився в Кеті й чекає. А оскільки я знаю всю його епопею і чому він став таким, то навіть тут, серед цих вологих зелених пагорбів, далеко від чорно-білих англійських міст, вірю, що він чекає усміху долі. Чекає твердо й переконано, бо вперше в житті побачив перед собою ясну мету.
Ось чому я ніколи не набридаю своїми розпитами про нього, бо знаю, що він присвятив себе врятуванню власних дітей, своєї дружини, себе і свого народу; його постійно тривожить і доля всього людства, яке і далі йде до катастрофи, бо в його лавах ще не вистачає мужніх борців, які б припинили фатальний плин часу й подій.
Та рано чи пізно нам доведеться взятися за розум. Тоді нікого не залякають вигуки про те, що ми "продалися ворогові", ніхто не називатиме зрадниками тих, хто тверезо дивиться на світ і намагається хоч що-небудь зробити,— я вважаю гідним поваги того англійця, якому присвячено Цю книжку.
Вольтер розумно сказав у своїй епітафії на руїнах Лісабона (після землетрусу 17^5 року):
"Нещасні смертні, ви кричите: "Все гаразд",— та всесвіт засуджує вашу брехню, і власне серце стократ відкидає ваші "істини"..."