Бранець своєї землі

Джеймс Олдридж

БРАНЕЦЬ СВОЄЇ ЗЕМЛІ

РОМАН

Частина перша

РОЗДІЛ ПЕРШИЙ

Транспортник "дакота" королівських військово-повітряних сил пролітав над кригою біля 87-го меридіану, на північ од Землі Гранта, коли обслуга помітила незвичайну яскраво-синю пляму на заллятому сонцем льоду. Літак одхилився далеко на північ, і це ніяк не могло бути вершиною скелястого острова. Вони вже майже досягли полюса; внизу громадилися тороси, білі, наче шкаралупи од яйця, лиш подекуди їх перетинали сірі або чорні пасмуги відкритої води.

Пілот з помічником радилися по телефону, чи не спуститися нижче, щоб роздивитись. Висота була всього вісім тисяч футів, літак тримався паралелі, бо геофізик саме робив свої складні магнітні виміри. У цьому й полягало їхнє завдання. Тому пілот пильнував заданого курсу, потрібної рясоти й швидкості.

Спочатку він подумав, що ота синя пляма на кризі — лігвисько тюленів. Помічник в цьому не сумнівався. Тоді вони викликали свого пасажира, метеоролога Руперта Ройса, який, на їх гадку, краще знав Арктику. Він пробув . усе літо на метеостанції острова Мельвіль і ось повертався додому. Може, він знав, що воно таке? Та зараз вони були далеко, і пляма вже ледве мріла в сліпучій синяві північної криги.

— Лише сотні тюленів могли б утворити таку пляму,— прокричав Ройс,— та й то, коли вони вляжуться як оселедці в бочці.

Стільки тюленів! Не може бути — але тоді що ж воно за пляма серед безмежної крижаної пустелі? Літак тримався курсу, і полярне небо, та ще на такій висоті, не дозволяло бавитися в цікавість. І все ж то була не тінь. Не лігвисько тюленів і не вода.

— Треба глянути ближче,— наполягав метеоролог. Але пілот мусив рахуватися з геофізиком та його приладами. І до того ж невідомо, яка погода підстерігав їх на заході. Магнітна буря порушила зв'язок, і передавач не працював. На сімдесят другому градусі західної довготи літак мав звернути на південь, до американської бази в Туле, і нілот не хотів гаятись через дурниці. Кожного разу, прилетівши в Туле, він почував себе ні в сих ні в тих. Може, розміри і могутність американської бази пригнічували його? Проте він ніяк не міг позбутися цього почуття. Час повернення було задано, і не хотілося лякати обслугу радарів своїм миготінням на екранах.

— Хоч одне коло, Джеку,— прохав помічник.— Та спустися нижче.

Другий пілот був молодий, непосидючий, із малесенькими ногами. А командир — високий, кремезний, ноги, як у велетня, і він завжди мусив думати, куди їх ставити.

Пілот здвигнув плечима і повідомив штурмана та геофізика, що змінив курс; незважаючи йа їх гучну лайку і протести, одключив автопілот, повільно збавив газ і став повертатися назад.

Сонце сліпучо вдарило в подряпані стекла і, переломившися в них, заграло райдугою, яка ще дужче підкреслила білизну снігу внизу. Пляма щезла, проте пілот зробив ще один рух, і хоч сонце знову вдерлося в кабіну, вона тепер яскраво синіла на льоду.

— То не тюлені! — вигукнув Руперт Ройс.

— Схоже на пролите мастило,— зауважив хто$ь.

— Літак! — схвильовано крикнув помічник.— Погляньте! Скрізь порозкидано уламки.

— Тихше,— озвався пілот.— Не треба так кричати.

Та хіба ж можна було не хвилюватися? Літак почав знижуватись. То таки була велетенська масляна пляма: очевидно, вибухнув бак. А посеред неї валялися уламки літака — сріблястого, з жовтими й червоними смугами; деякі з них стирчали в крихкому снігу, наче стовбури зрубаних дерев.

Та це ще не все.

Пілот знову завернув, спустився нижче, і всі побачили два людських тіла в чорних мішках, що в недоладних позах стриміли в снігу.

— Вони тут недавно,— вигукнув Ройс,— бо їх ще но замело.

Пілот, не зважаючи на них, знову зробив коло і повів літак над іклами торосів. Він урахував підступність арктичного повітря, яке миттю охолоджувало циліндри, й тому, не збавляючи газу, летів із крейсерською швидкістю. Тепер вони побачили третього, ще й досі пристебнутого до сидіння. Його викинуло разом з передньою частиною літака, і він лежав, прихилившись спиною до кермового пульта, дивився вгору й жадібно стежив за ними очима.

Сумніву не було: хоч він і ледве живий, треба щось робити.

Пілот знову здійнявся вгору; вони довго кружляли, вирішуючи, що робити. Навколо на сотні миль тягнулася шпичаста крига з велетенськими ополонками. Вертоліт зміг би сісти, але ж вертольоти були тільки в Туле, за триста миль звідціля. А до найближчого людського житла — миль двісті. Навпрямки.

Хто б не був той поранений, він навряд чи діждеться од когось допомоги. А коли так — то іншого виходу нема: Ройс наполягав, що він — жайдосвідченіший серед них і тому плигати треба йому. За штурвал сів помічник; вони продовжували кружляти, зважуючи, що і як спустити на кригу.

Цілу годину згаяли, поки спакували парашутні мішки, рятівне спорядження й аварійний пайок, а відтак скинули за борт.

— Давайте все, що є,— командував Ройс

І вниз шугонув навіть гумовий човен, хоч вони й бачили, що тільки половина парашутів розкрилася. Пілот знову сів за штурвал, а метеоролог зодяг тим часом фуфайку й штани з гагачого пуху, потім брезентову куртку па штучній вовні, а зверху літній стьобаний комбінезон. До речового мішка поклав усе необхідне — аптечку, секстан, розрахункові таблиці, логарифмічну лінійку й карту, що на пій штурман позначив координати. Парашут довелося ладнати заново^ його вкладали в мрячливій Англії, і він геть задубів. Штурман накинув на Ройса лямки, інші провели його до дверей.

Пілот повільно підлетів до місця катастрофи і дав знак плигати. Ройс ступнув у безодню й закашлявся од хюлоду.

Вони зробили ще круг, аби пересвідчитись, що він приземлився, і коли Ройс, не встигнувши навіть виплутатись із стропів, помахав їм рукою, пілот звернув на південь, до американської бази в Туле.

РОЗДІЛ ДРУГИЙ

Руперт Ройс не був шукачем пригод, тому, опинившись на кризі, він не відчував особливого піднесення.

Одначе все життя йому випадало тільки дивуватися. Батько його, хоч і не належав до Роллс-Ройсів, зате походив із династії вельможних кораблебудівників і судновласників. Мати теж була досить багата, і гроші не мали для них жодного значення. Руперт — природжений аналітик і експериментатор — після війни одмовився від своєї долі спадку, вважаючи, що гроші згубили батьків і ось-ось зруйнують і його. Він вирішив, що не матиме щастя, поки не працюватиме задля якоїсь певної мети, а не просто для збільшення капіталу.