Всю дорогу в машині Ніна тримала руку Руперта.
— Я така рада,— щебетала вона.— Адже я так за вас турбувалась.
— А Тедді таки вгадав,— одмовив Руперт.
— Еге.
— А чому він їздив до Севастополя?
— Не знаю... Здається, читати лекцію морякам про фізкультуру...
"Мабуть, я ніколи не знатиму правди",— подумав Руперт.
Коли підбіцли до новенького синього вагона, Ніна ледве пробралась крізь натовп пасажирів, що юрмилися в дверях і на пероні. Купе було заставлене подарунками: квітами, іграшками для Роланда, пакунками для Джо і Тесе.
Ніна перевірила речі й лише зараз дала волю сльозам, що вже давно душили її, адже для неї все на цьому кінчалося...
Воли вийшли на перон. Зоставалась усього-на-всього хвилина. І ось обоє помітили Федора, який біг до них, хитаючись на довгих ногах.
— Все гаразд? — запитав він Руперта по-англійськи.
— Так. Ледве встигли. Усе гаразд.
— Тоді прощавайте,— мовив Федір.
Руперт потис йому руку і ще раз зазирнув у вічі, сподіваючись розгадати цю людину. Ні, мабуть, йому не вдасться це ніколи...
Потім настала черга Ніни. Вона не могла одверто говорити з ним при всіх, не мала права навіть обняти його. Руперт поклав їй щось у руку. Глянувши, вона з жахом побачила Золоту Зірку.
— Мабуть, я не заслужив її,— пояснив Руперт.— Я не повинен був її брати...
— Ні, ні І — вигукнула вона, плачучи та стискаючи його руку. Потім помітила Роланда й кинулась цілувати його; сльози падали хлопчикові на лице, і він злякано дивився на Ніну.— Йди, любий! — ледве видавила вона, почуваючи, як усередині щось обірвалось.
Свисток. Руперт підняв Роланда на сходинку і скочив за ним. Поїзд рушив. Ніна закрила лице руками, щоб ніхто не бачив її сліз.
"Чи повернусь я ще коли? — подумав Руперт.— Хто зна... Та чи й посмію?" А що чекав на нього вдома?.. Усім доведеться давати відповіді — і Джо, і Ліллу, й самому собі.
— Ой, скільки у нас подарунків! — вигукнув Роланд, заходячи в купе. На його щічці зосталися патьоки од Шийних сліз.
Як тепер жити без неї? Не бачити її, не почувати поряд себе... Він притулив до грудей голову сина і взявся цілувати його.
Під стукіт коліс повз вікна пропливали умиті дощем московські околиці. Він вийшов у тамбур, зламав об залізну стінку підступну ручку Колмена і вишпурнув її геть.
Нове життя треба починати чистим, годі чіплятися за минуле!