Найдужче дратували мене дві дівиці років по тридцять. Спортсменки з виду, вони привертали своєю поведінкою погляди всієї округи, бо добре знали, чого хочуть, і виявляли неабияку мужність у суперечках, де не треба було кидатись навкулачки,— адже боротьба була легальною й безпечною, як звичайно в Англії. Я був певен, що досить позбавити їх захисту отих чистеньких і нахабних поліцейських, як вони одразу перепудяться, бо весь їхній дутий пацифізм і відмова від насильства є породженням типово англійським. Навіть як ватажки загонів, що вимагали однорічного роззброєння, вони суворо дотримувались англійських традицій. ,
Пепі охоче виконувала доручення цих заводійок, яких звали Айєн і Прісс, а я сварився з нею, вважаючи всю їхню біганину сміховинною.
— Смійся!—одмахувалась Пепі, не зважаючи на мою влість.— Що ти взагалі розумієш? Адже вони твою шкуру рятують.
— Вони ж марнують своє життя!— вщукнув я.
— А кому яке діло?— засміялась Пепі.
Я заявив, що перестану поважати її, коли вона й далі буде на побігеньках у цих дівиць. "— Ти просто ревнуєш мене до них.
Тут я не витримав. Накричав, що вона ні біса не розуміє в політиці, а ще менше — кому можна довіряти, а кому ні.
— Ці дві дурепи тільки й уміють виголошувати протести! А яка з.того користь?
— Годі тобі, Джеку,— примирливо мовила Пепі.— Де твоє звичайне почуття гумору?
Я справді втратив його,"! хоч вона щосили намагалась мене розсмішити, й далі стояв на своєму. У мене знайшлися б вагомі докази, та я почував себе перед нею таким немічним, що нічого й не придумав. До такого стану могла довести мене тільки вона, бо вірила мені, а я їй — пі. ;
Дома Пені була лагідна зі мною, щоб іще дужче підкреслити, який я дурний. І
— А чим тобі не подобається решта?— спитала вона.
— Усім,— буркнув я сердито.
Я так і пішов від неї, не помирившись. Треба показати їй, що в мене теж є принципи, і більше до неї не ходити, вирішив я.
* * *
Ми кілька днів нічого не чули про Фредді, та якось він заявився до Руперта. Останнім часом я майже щодня обідав там, коли нас не затримували справи. Іноді він зумисне запрошував-мене, щоб уникнути причіпок Джо. Одного разу навіть спитав мене про вдачу Пепі, і коли я відповів: "Не дай боже!"—зловтішно засміявся.
— Це ще нічого,— заявив він,— коли б у них тільки була хоч крапля логіки! У них сім п'ятниць на тиждень: то одне в голову лізе, то інше... А ти живеш наче між двома електродами.
Отож саме тоді я мусив бути ізолятором, хоч, на щастя, Джо була в доброму гуморі — вона.щойно отримала від Кеті купчу на Толл-*ауз. І хоч займати його не можна було до вересня, будинок належав їй. Джо з радістю вивчала рух на тамтешніх дорогах, щоб дізнатися, де краще їздити верхи. Пролунай дзвінок. Фідж весело загавкав і побіг зустрічати гостя. Анджеліна впустила Фредді. Він зайшов, тримаючи спанієля на руках і гладячи йому вуха й морду.
— Привіт!— гукнув Фредді ще з порога підкреслено весело.— Саме встиг до кави.
Ми раді були бачити ного, а він нас. Він скинув пальто й пожбурив його в куток. Потім заявив, що приїхав особисто запросити Джо їхати з Пеггі до Кортіно й пояснити чому.
— Завтра тут зчиниться буча. У меней у вас обірвуть телефони, і почнеться навала непроханих гостей. Отож, Джо, вам краще поїхати...
— А в чому річ? Що. відбувається?
Ми всі завмерли на мить, але Фредді тільки посміхався. Він був надто збуджений чи вже десь добряче хильнув перед обідом. Усім своїм виглядом він нагадував людину, що затамувала подих перед стрибком.
— Я вам дуже симпатизую, серденько, але не можу поки що нічого сказати. Завтра довідаєтесь.— І позирпув у вікно, чи не підглядає хто з вулиці.— Руперте, налийте мені чарочку. За останні десять днів у мене аж голова всохла, а я ще мушу триматися сьогодні й завтра.
Руперт налив йому добрячу порцію коньяку.
— Випийте зі мною,— звернувся Фредді до нас— І ви, люба. Сьогодні такий день!
Нікому не хотілося псувати йому настрій, і ми ВИПИЛИ, навіть не відаючи, за що. Він покуйовдив Фіджа, і той загарчав.
— То поїдете з Пеггі?— спитав Фредді.— Дітей догляне Руперт і ваша італійка.
— Я вирішила їхати, ще колц ви дзвонили мені з Амстердама,—відповіла Джо.—Ми .з Рупертом учора вночі посварилися через це.
Фредді нахмурився..
— Не турбуйтеся,— заспокоїла його Джо, рада, що в домі нарешті весело.— Ми помирилися... принаймні — я.
— Гаразд. Домовитесь про решту з Пеггі по телефону. Я.побоявся дзвонити...
Фредді важко зітхнув, надяг пальто, поцілував Джо і вивів нас із Рупертом на вулицю, де на нього чекало таксі.
— Руперте,— тихо мовив він.— Оскільки завтра мені потрібен буде хоч один друг лашої родини, я розраховую на вас. Ви єдиний, кому можна вірити. Я не кажу, Джеку, про вас, бо ви не є членом правління.
— Авжеж,— мовив я, хоч нічого не зрозумів.
Доти Руперт мовчав, заклопотаний долею Водоп'янової. та тепер жартома запевнив Фредді:
— Гаразд, я горою стоятиму за вас, Фредді. А що ви намислили?
— Хай це буде для всіх громом серед білого дня,— засміявся той.— Я попереджаю тільки вас двох, щоб відчути хоч якусь підтримку. Зрозуміли?
— Анічогісінько,— признався Руперт.— Та можете покластися на нас
— Сьогодні ми вже не побачимось,— сказав Фредді.— Довелось і від власної машини відмовитись. Надто багато цікавих. Зустрінемось увечері на прийомі НАТО. А завтра — що буде, те буде... 1
Фредді сів у таксі, і водій рвонув з місця, навіть не питаючи, куди везти. Мабуть, тс|й найняв його на цілий день.
~ До вечора! — гукнув Фредді.
* * *.
Прийом, про дкий казав Фредді, мав відбутися в Одлі-Мерісон-хаузі (Мейфер). Його влаштовували на честь західнонімецьких генералів і адміралів, якихось німецьких промисловців, судновласників та політичних діячів. Вважалося, що запрошує секретаріат НАТО, але, як пояснив Фредді, то був ще один крок англійського уряду до пом'якшення відносин між обома країнами перед вступом Англії до "Спільного ринку".
— Нерозумно ставитись погано до німців, хоча б з ділових міркувань. Ось чому вам треба піти,— заявив Фредді Руперту, який відмовлявся, незважаючи па вимогу Джо.— У вас надто упереджений погляд щодо них.
Руперт нагадав його власні заяви про німців.