— Ти в цьому певний?
— Як в тому, що ми з тобою тут сидимо.
— Ти, очевидно, не був на фронті.
Він, не бажаючи далі розмовляти на цю тему, поспитав:
— Матеріал є до газети? Я обіцяв дати.
Опівдні зійшлась більшість ЦК. Пили чай, жваво розмовляли і сміялись.
— Ні, ви знаєте: Василь вже присвятив статтю в газеті визволенню міста. "Революційним натиском дужої Червоної Армії місто знову в наших руках. Пригноблений люд радісно зустрічає наші славні війська".
— Ха-ха-ха!
— Василю, а куди ти будеш ховати матеріал, як будеш тікати ?
— Нічого. Товаришка Юля під сукню.
Юля, молода дівчина, густо почервоніла, але нічого не сказала.
Після цього хутко розпочали засідання.
Було вирішено підняти повстання спочатку в двох місцях: в "Арсеналі" на Печерську й на заводі Гретера.
Було ще два пункти, але їх залишили на самий рішучий момент: це залізничні майстерні й Поділ. Вони мусили несподівано встряти й ударити на білих. Одночасно наші військові частини — одна на Ірпені, друга в Броварських лісах — мусили розпочинати наступ.
Мені було доручено зв'язатись з "Арсеналом", а пізніше перекинутись до Броварів і підняти там настрій. До Ірпеня замість мене посилали іншого.
Настрій у всіх був бадьорий і рішучий.
Пізніше прийшла Мара. Вона непомітно, з німим захопленням стежила за розмовою.
Коли скінчилось засідання, Мара підійшла до мене:
— Слухай, Корнію, ти ж не забудеш зайти до Віри?
— Звичайно, чого це так турбує тебе?
— Я так. Думала, що забудеш. Вона помовчала трохи.
— Ти зараз ідеш, Корнію? — поспитала далі.
— Тільки переодягнусь.
— Я б хотіла, знаєш...
— Що таке?
— Я б хотіла з тобою.
— Куди? До Віри?
— Ні, ні! Прямо до війська.
— Чого?
— Так. Я б хотіла зовсім туди.
— Маро?!
— Ну, не треба, не треба.
Вона махнула рукою. Дві великі сльози загорілись на віях.
— Не треба, не треба.
Вона раптом одійшла до гуртка, що щось жваво обговорював.
— Маро! Маро!
Але Мара не обзивалась.
Через півгодини, одягнений в новий цивільний костюм, з портфелем у руках я йшов по Некрасівській. Звідти різними проулками пробирався до Володимирської.
На розі Фундукліївської гурт офіцерів спинив мене.
— Ваші документи?
Я виймаю посвідчення директора цукрового заводу. Я цілком спокійний, то нічого,^що рік народження далеко не відповідає моїм прикметам.
Офіцер байдуже перебирає сірі сторінки.
— Не поні маю, что у вас за порядкі?
— В чом дело?
— Ми би лі ради, что ізбавілісь от всяких просмотров совдепскіх. А теперь снова.
— Ну, знаєте. Нічего нє подєлаєш.
— Надоело, прямо нєвиносімо.
Офіцер приставив руку до кашкета. Ввічливо розкланявся.
— Ви свободни. Ізвінітє.
За кілька кроків я глибоко сміявся від внутрішнього хвилювання.
В "Арсеналі" було сіро, пригнічено.
Поодинокі постаті робітників байдуже снували по двору. Десь, дратуючи, скиглила трансмісія.
Я поспитав Гордія Пилипенка. Якийсь старий вусатий робітник мовчки показав на куток контори й пішов далі, похмуро похнюпившись у землю.
Коли я привітався, Пилипенко мовчки хитнув головою.
Він все зрозумів. Це був ще юнак, з чистим тонким обличчям, з великими мрійними очима.
Ми пройшли за склеп з рушницями.
— Ось тут,— увів мене Гордій в якусь невеличку кімнату. Перше, що глибоко здивувало,— щирий завзятий регіт кількох голосів.
Мені хитнули приязно, але сміх не вгавав. Як виявилось, підліток Гришка стяг кілька ударників у білих, майже перед самим носом.
Я покликав знайомого партійного Стегнія.
— Ну, що?
— Тут не можна говорити.
— Готові?
— Готові. Готові. Ходімо звідси.
Якимись закапелками, брудними й заплутаними, поодинці ми вийшли з "Арсеналу".
За яром в невеликій хатині Стегнія ми знову зустрілись.
— Ну, товариші, тепер до діла,— сказав Стегній. Я розповів постанову ЦК.
— О, ми про це раніш ще знали.
— Що ж у вас є?
— Заховані гармати, кілька кулеметів, рушниці.
— І тільки?
— Все буде пущено в діло, як треба буде.
— Ми зв'язались з кількома майстернями, робітники підуть на допомогу.
Сьогодні їхній генерал сказав: тут сидіти треба з готовими чемоданами, як на пороховій бочці.
Настрій у всіх бадьорий. Жартували, сміялись.
Далі Стегній провів мене якоюсь вузенькою стежкою до Дніпра.
Був він спокійний, стриманий, з повільними, але рішучими рухами.
— Нічого. Це вже остання їхня пісенька, більш не прийдуть.
— Чого так?
— А так. Ні за чим. З льохів повипивають оце все вино, горілку. По це й прийшли.
— Ви гадаєте, товаришу, що цим скінчиться?
— Що ж, може, ще знайдеться кілька пройдисвітів, ми до всього мусимо звикати. Такий наш шлях.
— А вам не хочеться інколи змінить цього шляху?
— Як так?
— Для себе. Ну, вибрати кращий! Стегній знизав плечима.
— Який же інший тут шлях? Підлизуватись до начальства, чи що?
— Ну, а так, одійти від боротьби.
— Не думав. Та й куди одійти й що з того буде? Стегній помовчав.
— Бачте,— говорив він далі,— коли оце ми йдемо цією стежкою, вузькою отакою, то звертати нікуди. Так і нам: ми зв'язані з нашою бідою міцно, і вихід нам єдиний — боротьба.
Ми підійшли до вузенької розколини.
— Ось тут наші позиції,— тихо сказав Стегній.— Звідси ми будемо смалити прямо на вокзал. Як по-вашому?
Вибір було зроблено справді дотепно.
— Отож, коли й нас не буде в "Арсеналі", щоб ви знали: когось з нас ви тут застанете, розуміється, як нас на заберуть. А об тім ви якось довідаєтесь на квартирі.
Ми постояли ще кілька хвилин, обдивились деякі дрібниці й розійшлись.
Віра стояла на балконі й дивилась на Дніпро.
В очах її я примітив якийсь глибокий смуток і втому.
Лялька бігала на пісчаному майдані й щось щебетала.
Вона першою побачила мене й, радісно лопочучи долонями, побігла назустріч мені.
— Тату! Мій тату!
Обхопила рученятами й міцно стиснула шию.
— Ти вже нікуди не підеш, тату?
— Ні, дитинко.
— І будеш усе з нами?
— Аз вами.
— От добре. Я тебе люблю, тату! Он як!
Вона тулила свої червоні щічки до мене й щось лопотіла далі.
Віра, певне, зніяковіла зразу, але далі йшла назустріч спокійно.
— Як ти дістався сюди?—тихо поспитала.
— Крізь фронт. Переодягся й прийшов.
— Ой, коли це все скінчиться?
— Що ти мала мені казати?
— Ах, ти об тім. Ну, давай краще вийдем звідси. Вона одяглася в сіре волохате пальто.