Наступ

Сторінка 2 з 4

Івченко Михайло

— Ти в цьому певний?

— Як в тому, що ми з тобою тут сидимо.

— Ти, очевидно, не був на фронті.

Він, не бажаючи далі розмовляти на цю тему, поспитав:

— Матеріал є до газети? Я обіцяв дати.

Опівдні зійшлась більшість ЦК. Пили чай, жваво розмовляли і сміялись.

— Ні, ви знаєте: Василь вже присвятив статтю в газеті визволенню міста. "Революційним натиском дужої Червоної Армії місто знову в наших руках. Пригноблений люд радісно зустрічає наші славні війська".

— Ха-ха-ха!

— Василю, а куди ти будеш ховати матеріал, як будеш тікати ?

— Нічого. Товаришка Юля під сукню.

Юля, молода дівчина, густо почервоніла, але нічого не сказала.

Після цього хутко розпочали засідання.

Було вирішено підняти повстання спочатку в двох місцях: в "Арсеналі" на Печерську й на заводі Гретера.

Було ще два пункти, але їх залишили на самий рішучий момент: це залізничні майстерні й Поділ. Вони мусили несподівано встряти й ударити на білих. Одночасно наші військові частини — одна на Ірпені, друга в Броварських лісах — мусили розпочинати наступ.

Мені було доручено зв'язатись з "Арсеналом", а пізніше перекинутись до Броварів і підняти там настрій. До Ірпеня замість мене посилали іншого.

Настрій у всіх був бадьорий і рішучий.

Пізніше прийшла Мара. Вона непомітно, з німим захопленням стежила за розмовою.

Коли скінчилось засідання, Мара підійшла до мене:

— Слухай, Корнію, ти ж не забудеш зайти до Віри?

— Звичайно, чого це так турбує тебе?

— Я так. Думала, що забудеш. Вона помовчала трохи.

— Ти зараз ідеш, Корнію? — поспитала далі.

— Тільки переодягнусь.

— Я б хотіла, знаєш...

— Що таке?

— Я б хотіла з тобою.

— Куди? До Віри?

— Ні, ні! Прямо до війська.

— Чого?

— Так. Я б хотіла зовсім туди.

— Маро?!

— Ну, не треба, не треба.

Вона махнула рукою. Дві великі сльози загорілись на віях.

— Не треба, не треба.

Вона раптом одійшла до гуртка, що щось жваво обговорював.

— Маро! Маро!

Але Мара не обзивалась.

Через півгодини, одягнений в новий цивільний костюм, з портфелем у руках я йшов по Некрасівській. Звідти різними проулками пробирався до Володимирської.

На розі Фундукліївської гурт офіцерів спинив мене.

— Ваші документи?

Я виймаю посвідчення директора цукрового заводу. Я цілком спокійний, то нічого,^що рік народження далеко не відповідає моїм прикметам.

Офіцер байдуже перебирає сірі сторінки.

— Не поні маю, что у вас за порядкі?

— В чом дело?

— Ми би лі ради, что ізбавілісь от всяких просмотров совдепскіх. А теперь снова.

— Ну, знаєте. Нічего нє подєлаєш.

— Надоело, прямо нєвиносімо.

Офіцер приставив руку до кашкета. Ввічливо розкланявся.

— Ви свободни. Ізвінітє.

За кілька кроків я глибоко сміявся від внутрішнього хвилювання.

В "Арсеналі" було сіро, пригнічено.

Поодинокі постаті робітників байдуже снували по двору. Десь, дратуючи, скиглила трансмісія.

Я поспитав Гордія Пилипенка. Якийсь старий вусатий робітник мовчки показав на куток контори й пішов далі, похмуро похнюпившись у землю.

Коли я привітався, Пилипенко мовчки хитнув головою.

Він все зрозумів. Це був ще юнак, з чистим тонким обличчям, з великими мрійними очима.

Ми пройшли за склеп з рушницями.

— Ось тут,— увів мене Гордій в якусь невеличку кімнату. Перше, що глибоко здивувало,— щирий завзятий регіт кількох голосів.

Мені хитнули приязно, але сміх не вгавав. Як виявилось, підліток Гришка стяг кілька ударників у білих, майже перед самим носом.

Я покликав знайомого партійного Стегнія.

— Ну, що?

— Тут не можна говорити.

— Готові?

— Готові. Готові. Ходімо звідси.

Якимись закапелками, брудними й заплутаними, поодинці ми вийшли з "Арсеналу".

За яром в невеликій хатині Стегнія ми знову зустрілись.

— Ну, товариші, тепер до діла,— сказав Стегній. Я розповів постанову ЦК.

— О, ми про це раніш ще знали.

— Що ж у вас є?

— Заховані гармати, кілька кулеметів, рушниці.

— І тільки?

— Все буде пущено в діло, як треба буде.

— Ми зв'язались з кількома майстернями, робітники підуть на допомогу.

Сьогодні їхній генерал сказав: тут сидіти треба з готовими чемоданами, як на пороховій бочці.

Настрій у всіх бадьорий. Жартували, сміялись.

Далі Стегній провів мене якоюсь вузенькою стежкою до Дніпра.

Був він спокійний, стриманий, з повільними, але рішучими рухами.

— Нічого. Це вже остання їхня пісенька, більш не прийдуть.

— Чого так?

— А так. Ні за чим. З льохів повипивають оце все вино, горілку. По це й прийшли.

— Ви гадаєте, товаришу, що цим скінчиться?

— Що ж, може, ще знайдеться кілька пройдисвітів, ми до всього мусимо звикати. Такий наш шлях.

— А вам не хочеться інколи змінить цього шляху?

— Як так?

— Для себе. Ну, вибрати кращий! Стегній знизав плечима.

— Який же інший тут шлях? Підлизуватись до начальства, чи що?

— Ну, а так, одійти від боротьби.

— Не думав. Та й куди одійти й що з того буде? Стегній помовчав.

— Бачте,— говорив він далі,— коли оце ми йдемо цією стежкою, вузькою отакою, то звертати нікуди. Так і нам: ми зв'язані з нашою бідою міцно, і вихід нам єдиний — боротьба.

Ми підійшли до вузенької розколини.

— Ось тут наші позиції,— тихо сказав Стегній.— Звідси ми будемо смалити прямо на вокзал. Як по-вашому?

Вибір було зроблено справді дотепно.

— Отож, коли й нас не буде в "Арсеналі", щоб ви знали: когось з нас ви тут застанете, розуміється, як нас на заберуть. А об тім ви якось довідаєтесь на квартирі.

Ми постояли ще кілька хвилин, обдивились деякі дрібниці й розійшлись.

Віра стояла на балконі й дивилась на Дніпро.

В очах її я примітив якийсь глибокий смуток і втому.

Лялька бігала на пісчаному майдані й щось щебетала.

Вона першою побачила мене й, радісно лопочучи долонями, побігла назустріч мені.

— Тату! Мій тату!

Обхопила рученятами й міцно стиснула шию.

— Ти вже нікуди не підеш, тату?

— Ні, дитинко.

— І будеш усе з нами?

— Аз вами.

— От добре. Я тебе люблю, тату! Он як!

Вона тулила свої червоні щічки до мене й щось лопотіла далі.

Віра, певне, зніяковіла зразу, але далі йшла назустріч спокійно.

— Як ти дістався сюди?—тихо поспитала.

— Крізь фронт. Переодягся й прийшов.

— Ой, коли це все скінчиться?

— Що ти мала мені казати?

— Ах, ти об тім. Ну, давай краще вийдем звідси. Вона одяглася в сіре волохате пальто.