Віра коло купки дерев в гурті офіцерів. Офіцери стурбовано смокчуть цигарки. До Віри притулилась злякана лялька. Лялька в червоній шубці, в білій шапочці.
Перша думка, що прийшла в голову,— безглузда думка: Віра пішла доброхіть.
Але занадто урочистий вигляд був у всіх.
І раптом лялька вгледіла мене. Зальопала в долоні, проясніла:
— Тато! Мій тато! Мій тато! І побігла назустріч мені.
Хтось з офіцерів лагідно затримав її й поніс назад. Мара заховалась за ріг.
Віра прижмурила очі — байдуже дивиться навкруги. Я бачу: гурт офіцерів повернувся у мій бік. Я одійшов оддаль, заховався за парканом. В ту пору увесь гурт рушив. Лише лялька кричала:
— Тато! Мій тато!
Тоді я бачу: Мара виривається з-за рогу й біжить за гуртом.
Я поволі спускаюсь униз.
Щось жагуче мені смалить у груди, й хочеться взяти в руки якусь важку річ.
А в голові сверблять якісь клоччя.
"Мій тато! Мій тато!.. В червоній революції..."
Я прибіг до робітників. Вони вже завзято працювали.
— Товариші! Треба спалити місто, розбити, змішати його зі сміттям.
Вони мовчки палили цигарки й били з гармат.
Один лише з них спокійно, з ледве помітною посмішкою поглянув на мене, проте нічого не сказав.
Я постояв ще кілька хвилин, зоставив розпорядження ЦК й побіг далі.
За річкою лише ладнались до бою.
Я кричав на всіх, підганяв.
Коло однієї гармати сам став і з якоюсь несподіваною для себе насолодою пускав набій за набоєм.
Інколи я відривався від роботи, йшов до потока й там з довгими передишками пив холодну воду.
Тоді знову повертався до роботи.
Інколи розривались вогні, й серед них блискавицею перескакувала думка: "Тату! Мій тату!" Я ж холодно відповідав: — Нічого твого нема. Це дурниці! І посилав набій за набоєм.
28/У 1923 р. Лубни