По обіді, нагодувавши сірого, попрощавшися з ним, Івашко та Любка вибрали в повітці замашні кийочки підбивати горобців і пішли до хати дядька Зозулі. Хата дядька Зозулі стояла на самому краю міста при великій дорозі. Тут була невеличка площа, де зупинялися дядьки, їдучи на базар. Через те тут раз у раз були купи гною та кізяків. А де кінський гній, там уже неодмінно злітаються горобці з усієї околиці. Хата дядька Зозулі була стара-стара, з ґаночком під соломою, і солома вкрилася рудявим мохом. Віконечка дивилися на вулицю зеленявими від старості шибками, і восени та зимою крізь них раз у раз було видко поморщене, манесеньке личко дядька Зозулі. Літом він сидів на ґаночку, сперши підборіддя на ціпочок. То він стеріг свій город, садок, хату, курей, качок, горобців. Сам був увесь покарлючений, з крихітною голівкою. Такі бувають огірки, зігнуті, поморщені, з малесеньким приростком на кінці.
Проти хати стояла боком до вулиці величезна, старезна клуня. Солома на ній теж, як лишаями, вкрилася рудим і зеленкуватим мохом, а на самому вершечку покрівлі було гніздо чорногуза. Дядько Зозуля дуже пишався тим, що в нього жили чорногузи, бо раз, що це були його чорногузи, а друге, що в кого оселяться чорногузи, то в того хата ніколи не згорить.
Крім того, в клуні тій жила сила-силенна горобців. Вони дядькові Зозулі були зовсім непотрібні. Навпаки, вони йому велику шкоду робили: ішпивали соняшники, клювали вишні, псували городину, дірявили дах своїми гніздами. Але дядько не тільки не гнав їх, а ще люто сердився на хлопців, коли вони на площі підбивали їх кийками. Бо то були його горобці, його власність. Чужих горобців бий, скільки хочеш, а й о г о не смій.
От тільки біда була в тому, що як же ти його розпізнаєш, чи то Зозулин горобець, чи чужий. Дядько Зозуля доводив, що майже всі горобці, які пасуться на площі в гною, його горобці. А хлопці доводили, що більшість горобців там — чужі, бо злітаються з усіх хат навколо.
Але дядько Зозуля ні на які доводи хлопців не зважав і нізащо не дозволяв підбивати горобців на всій площі. А хлопці на це теж не вважали й підбивали собі горобців і на всій площі і навіть коло самої хати дядька Зозулі. А з того точилася між ними постійна й завзята боротьба. Як тільки з'являлися "пробийголови", так дядько Зозуля зараз же вибігав із своєї хвіртки з ціпочком у руках і шпурляв ним на найближчого хлопця. А хлопці хапали той ціпочок, дражнилися з дядька Зозулі й ціпочок заносили з собою. А це ж був його, дядьків, ціпочок, його власність. Крику, клопоту, досади дядькові Зозулі було по самі вуха через тих горобців.
Так-от Івашко та Любка й прямували з кийками просто на ту площу до клуні дядька Зозулі. Він сам уже сидів на ґанку, вхопившись обома руками за ціпочок і сперши на нього підборіддя. Сидів і гостро поглядав крихітними, як конопляне насіння, оченятами по вулиці.
Близня, не ховаючись од Зозулі попід тином, як то робили інші хлопці, пройшла повз самі ворота дядькової хати й тут же зупинилася. Недалечко від них у купці гною порпались горобці. Івашко та Любка, немов не помічаючи дядька Зозулі, трошки розійшлися й почали підкрадатися до горобців, узявши кийки на замах.
Дядько Зозуля, як тільки з'явилася близня біля його воріт, одразу нашорошився: цупкіше вхопився за ціпок, витяг голівку, як гадючка, і хижо забігав оченятами. А як Івашко та Любка почали підкрадатися до горобців, схопився з лави й вибіг на вулицю.
— А ви то що робите, га? — закричав він рипучим, тоненьким голоском. — Вам чого тут треба?
Івашко та Любка повернулися до нього, а горобці, перелякавшись крику дядька Зозулі, спурхнули всією зграйкою й посідали на клуні.
Івашко сердито відсунув кашкета на потилицю.
— А вам яке діло, що ми тут робимо? Хіба це ваша вулиця?
— От я тобі покажу, яке моє діло! Пошли звідсіля, щоб і духу вашого тут не смерділо!
— Овва! Не ваша вулиця. Не маєте права.
Ну, тут дядько Зозуля не міг стерпіти такого зухвальства і з ціпком у руці грізно пішов на близню. Але близня, на диво йому, не шугнула вбік, як то робили інші діти, а стояла собі непорушно й дивилася просто в лице йому.
— Пошли звідси, кажу вам! Геть під три чорти!
І дядько Зозуля аж замахнувся ціпком на Івашка. Але Івашко й на це ані ворухнувся.
— Ану, тільки вдарте. Ану!
Дядько Зозуля трохи отетерів: такого він ще не бачив.
— Та й ударю. Забирайтесь геть, кажу!
— А чого так?
— А того, що не смій бить моїх горобців.
— А які ж ваші?
— "Які", "які"! Всі коло моєї хати — мої. Сказано: не чіпай — і не чіпай. Халамидряки!
Івашко знизав плечима, а Любка скинула головою, як загнуздана лошичка: не чіпай!
— Не ваші це горобці, — бовкнув Івашко. — Звідки ми знаємо, що вони — ваші. Хіба на них знак є який?
— А на чиїй вони клуні сидять ононо? Га? На чиїй? На твоїй?
— Та що, що на вашій? Усякий горобець туди сяде. Забороните йому, чи що? От якби ваші горобці якось позначені були, от тоді й забороняйте підбивать.
Дядько Зозуля й сам це добре знав, і не шмаркачеві якомусь було йому на це показувати. Коли б його горобці були позначені, він би довго не патякав із цими шибениками, а так би нам'яв вуха, що й додому не втрапили б за слізьми.
— "Позначені", "позначені"! От як позначу палицею по спині, то й без знаку знатимеш, чиї горобці.
Івашко знову знизав плечима, а Любка надула рожеві губки й голосно пхикнула:
— Палицею!
— Не маєте права биться палицею, — поважно сказав Івашко. — За що будете бити? Ми вас не чіпаємо.
— Так і горобців моїх не чіпай!
— А покажіть, які ваші. Ото ваші?
Горобці знову позліталися до гною й джерготіли в ньому, сварячись і хапаючись їсти.
— Мої!
— А оті далі?
— І то мої!
— А як же впізнати, що то ваші? А може, то Гершкові? А Гершко просив нас, щоб ми били, бо горобці йому соняшники випивають. Докажіть, що ваші, ми й не будемо чіпати. Що на клуню сідають? Так я зайду від клуні — й вони всі до Гершка полетять. Значить, вони Гершкові?
Дядько Зозуля аж кров'ю ввесь налився і часто-часто закліпав очима з люті: як отой смердючий Гершко сміє його горобців собі присвоювати?
— Сукин син отой Гершко і ти разом з ним! Чув? Іди до нього та й бий йому в нього, а тут не смій! А то я тобі і йому голови порозвалюю!