— Розуміється! Ну?
— Ну, став я за дверима, лице зав'язав хусткою, тільки очі видно. Стою. В руки взяв свого ключа од воріт, неначе револьвера. Чую, зупиняється коло самих дверей. Одчиняє двері: брат директриси! З свічкою, в пантофлях на босу ногу, в губах цигарка. "Стій! Ні з місця!" — і прямо в морду йому наставляю ключа, як револьвера. Якби ти бачив його фізіономію! Роззявив рота, цигарка випала, очі вирячив. "Став свічку на стіл!" Поставив. Шукай журнал V класу!" Давай він шукать. Хапається, сопе, труситься та все скоса зирка на мене, чи не застрелю його ззаду. Одна пантофля од переляку спала йому з ноги, і він все ловить її ногою й не може піймать. А нахилиться боїться. Ну, знайшов. "Дякую, — кажу, — а тепер марш звідси і ніколи нікому про це ні слова, бо на другий же день будеш убитий". Він задом-задом до дверей. Пантофля зовсім спала з ноги, але він не взяв її, а так з босою ногою одною й виліз задом у двері. Я журнал під сорочку, поясом прив'язав, до вікна, вхопився за гілляку акації, розмахнувся і повис. А потім швиденько по ній на руках, на руках до стовбура, а тоді вже по стовбуру на землю. Ну, штани подер к чорту всі. О, дивись!
Дійсно, і вище коліна, і нижче коліна шматками висіло м'ясо бідних новеньких штанів, після корови зроблених.
Крупинка мацає, не вірить, хмикає, але ж журнал справді є, лежить на грудях і животі Масюченка, випинається ребрами. Факт!
— Гайда, Крупичко, зараз же вкинемо Діні в вікно. Вона спить з розчиненою кватиркою. Га?
Крупичка вагається.
— Так треба ж повидирать сторінки з її прізвищем?
— Ну, та що! То й давай зараз повидираємо. Складемо гарненько вчетверо, перев'яжемо мотузочком і вкинемо в кватирку.
— Гм! Ще хтось побачить, як ми будемо видирать на вулиці.
— Та хто побачить? Станемо собі під ліхтарем та й повидираємо. Гайда! Ти уяви собі, що то за радість їй буде: прокидається, дивиться: на столі всі її двійки. Га? Смалим! Он під тим ліхтарем і ставаймо! Нікого нема.
* * *
Молодий, умитий, ще добре не висохлий ранок. Оприсканий пахощами бузку, з золотими кучерями, з довгими віями блакитних очей, з веселим щебетом горобців на устах. Як не посміхнутись до його, до себе, до всіх стрічних? А надто коли дома в грубці сірою купкою лежить тільки попіл від усіх двійок, коли поруч іде той, що ради неї зробив таке сміливе геройство, коли вся гімназія сьогодні від жаху, радості, дивування й люті буде колотитись, як скажена, і ніхто-ніхто, крім неї та нього, не знатиме, Хто то зробив і для чого. Для неї!
І коли Крупницький, немов ненавмисне, торкається рукою руки Діни, вона не одсуває руки, і обоє йдуть тихенько мовчки, неначе зліплені в тому місці, боячись зломитися. А зелені очі тепло, лукаво й ніжно косяться на тонку акуратну чистеньку постать героя.
І коли з бокової вулички напереріз їм з'являється присадкувата, широкоплеча постать Масюченка з подертими, сяк-так зашитими штанами, в якихось рудих плямах на грудях, така нечепурна, неохайна, обоє рознімають руки, і їм стає страшно, що Масюченко підійде до них.
Але він тільки червоніє весь за свої штани, швиденько уклоняється, спішить перерізати дорогу й утекти від поглядів Діни.
Увечері ж Діна сміється лоскотливим грудним смішком, щурить очі, загадково, лукаво, обіцяюче посміхається, і посмішка її бризкає чимсь солодко-хвилюючим, чимсь більшим, ніж радість за знищені двійки.
Масюченко ховає свої латки на колінах, боїться вставати, щоб не видно було рудих од іржі плям на блузі і з усіх сил мовчить.
Мовчать і Діна з Крупницьким про подію з журналом. І тільки час від часу Діна раптом, немов щось згадавши, стрепенеться і, не стримавши радості, нахиляється до Крупницького і лукаво-лукаво почне:
Стелися, барвінку, низенько.
Присунься, козаче, близенько...
Почне й чогось обірве, замовкне, затихне, неначе одразу заснувши.
І Крупичка сидить теж так якось чудно, непорушно, і десь не видно Діниної правої, а Крупиччиної лівої руки. А потім обоє чогось ніяковіють, сміються й скоса поглядають на Масюченка.
Розуміється, Діна сміється з його подертого, брудного, непристойного вигляду. Їм ніяково за нього, соромно і смішно.
Коли хмара закриває місяць і стає не так видно, Масюченко встає, швиденько, заклопотано прощається і йде з садка. Його не питають, чого він так швидко йде. А коли він виходить за хвіртку, в садку під осокором чується знову ніжно, лукаво і голосно:
Стелися, барвінку, низенько.
Присунься, козаче, близенько...
Ще, ще, ще, присунься ще ближче.
Самотній прогнаний паж на небі, вийшовши з-за хмари, проводжає тужними некліпаючими очима присадкувату постать в подертих штанях і сумно-ніжно посміхається.