Думала близня, думала та й рішила все-таки в хаті голуба лишити. Але держати його в хаті тільки, поки крило не видужає. А як видужає, тоді гарненько підв'язати обидва крила й посадити в грядку. Ану, нехай тоді з такого голуба хтось посміє насміятися. За т а к о г о голуба десять пар можна купити та й то близня не візьме. (Тільки поки що тайну берегти так, щоб ні однісінька душа не знала!)
Та через того голуба й зовсім перестала близня на вулиці показуватись. Не стало близні. В школі вона ще сиділа в класі, гаряче про щось шепотілася, а потім як водою змивало її. Васькові часом аж шкода ставало близню: хоч і задаваки, та все ж таки браві товариші були.
Але, як по правді казати, то браві товариші не дуже й журилися тим, що в хаті сиділи. Адже вони не самі там були, а з сірим голубом, з любим, чудесним товаришем.
Він, товариш цей, жив під припічком, — то його власна квартира була. Там у нього, в самім куточку, було гніздечко, де він спав уночі, там було спокійно, тепло, затишно. їсти та пити він виходив до кухні. А їсти йому давала тільки близня. (Ніхто-ніхто не повинен був давати йому їсти, ні мама, ні тато, ніхто, тільки близня.) Схопившись уранці й ще не вдягтись і не вмившись, у самих сорочках, бігла вона до припічка, заглядала і ніжно викликала голуба: "У-лю-лю-лю! У-лю-лю-лю, сіресенький!" І спочатку сіресенький робив "ву-ву!" та засувався глибше під припічок, а потім перестав і сидів тихо, поглядаючи на близню то одним оком, то другим. А далі, коли Івашко та Любка починали сипати біля порога припічка зерно, він обережно виходив і, сторожко поглядаючи на застиглі постаті дітей, жадливо й швидко їв.
А прибігши зо школи і нашвидку пообідавши, близня всаджувалася долі біля квартири сірого і тут просиджувала до самого вечора. Вона і читала, і гралася, і навіть писала, сидячи або лежачи на підлозі. Та все або позирала на голуба, або годувала його, або, ніжно спіймавши в руки, милувала, цілувала, любувалася. Сірий уже менше робив "ву!", не дуже пручався, а часом затихав у Любки на грудях і оченята заплющував. І тоді Любка зворушено шепотом казала: "Спить!", і обоє сиділи тихо-тихо, щоб не розбудити. І ні мама, ні тато нічого їм не казали, з підлоги не проганяли й навіть дозволяли їм там разом із товаришем їхнім і вечеряти. Тільки спали вони та в школі були не з ним.
Та проте Івашко не раз і не два глибоко задумувався. А ввечері перед сном часом довго лежав і дивився вгору непорушними очима. Ну, є голуб. Гарний, чудесний голуб. Добре. А далі що? Та так із ним і сидіти в хаті ввесь вік? От у нього крило вже піддужує, хутко зовсім здорове буде. Що тоді? В грядку нести? Ну, буде в грядці. Та що з того? Хіба ж один голуб є голубник? А хвалилися ж цілий голубник ще наперед Льоньки мати, та й з гривуном, та й з ганя-лом, та й десять пар.
Коли б не було сірого, якось воно легше було б. Ну, перетерпіли б сором, забулося б — і можна було б собі знову й на вулиці, й на річці з товаришами бути. А як сірий є, то забути ні їм, ні товаришам про голубник ніяк не можна. Продати сірого? Так аж серце стискувалося, аж дух забивало від туги. Та й як можна товариша продати?! Та ніколи в світі, та ні за які гроші!
Що ж його було робити?
А до кінця Льоньчиних екзаменів усього, може, якихось тижнів три-чотири зоставалося.
І от раз, ідучи до школи, Івашко раптом зупинився біля муру цегельні, сперся об нього спиною і похилив голову. Любка здивовано подивилась на Івашка і теж стала.
— А що таке, Вашку?
Вашко передком чобота згортав купку піску й нічого не казав. А брови були нахмурені, завзяті, сердиті. — Вашечку, що ж таке?! Болить тобі щось?! Івашко підвів голову, твердо й суворо глянув просто в лице Любці й сказав:
— Треба голубник заводити, от що!
Любка витріщила сині великі очі.
— Знов?!
— Знов. Нема ради. Сірий без пари. Як же може бути хороший голуб без пари? Ну а потім Льонька кінчає кзаменти. Що ж, хоч і пару сірому заведем, так що ж одна пара. Хіба це — голубник?
— А де ж ми візьмемо, Вашку?
Вашко почав дивитися вбік.
— Треба десь узять. Одно з двох: або голубник заводити, або сірого продати.
— Ой, продати сірого??!
Любка аж за щоки вхопила себе від жаху.
— От бач. Значить, треба голубник заводити. Грядка вже є. Гривуна нам тепер не треба. Наш сірий — кращий за гривуна.
— А ну да! Та ще й який кращий!
— От бач. Значить, як без гривуна, то грошей не гак багато треба. Скажемо, десять пар. Десять множимо на два, получаємо двадцять. Двадцять голубів. Так?
— Так.
— Ну, от. Тепер, скажемо, по двадцять копійок голуб.
— А можна ж і дешевше, Вашку? Сивачків гарненьких купимо. По п'ять-сім копійок. Ми ж не хвалилися, що найкращих голубів. Ми тільки за десять пар казали. Аби десять пар було.
Вашко злегка скривився.
— Та воно так. Так коли ж, коли самі сиваки, то... Ні, треба, щоб уже як голубник, так голубник! Сиваків теж купимо. Тільки щоб не всі були сиваки.
— Ну, нехай не всі.
— А як не сивак, то копійок тридцять — сорок треба дать. От воно й вийде круга по двадцять. Двадцять множимо на двадцять, получа'ємо чотириста. Чотири карбованці.
— Чотири карбованці?! А де ж ми їх візьмемо, Вашку?!
— Десь треба взять.
Але де саме, цього Івашко теж не знав. Мама вже ні копійки не могла дати. Тато хоч і був уже шову на роботі, хоч і більше заробляв на заводі, так за час забастовки стільки боргів наробили, що й їсти тепер часом не зовсім було. Дядьо Павлусь зник, і де був тепер, ніхто не знав. Де ж його було взяти таку купу грошей?!
Та, видно, Івашко не дурно зачав цю балачку, щось уже він десь видумав.
— Копійок з п'ятдесят ми здобудемо в дядька Зозулі... — в задумі сказав він.
— У Зозулі??
Любка вухам своїм не повірила. У того страшенного скупердія, що за трісочку готов картуза зняти з хлопця?! Що за горобців вуха мне, коли біля його двору підбиваєш?! Як же в нього можна п'ятдесят копійок здобути?!
— А от у нього якраз через те й здобудемо, що такий скупий та дурний. Я вже придумав штуку.
— А яку, Вашечку? А яку?
— А це я тобі в класі скажу. Ходім, бо вже, мабуть, врок почався.
І близня, підхопивши під пахви книжки, бігом кинулась до школи.