Тут Івашко заклопотано почухався під кашкетом і доброзичливо, лагідненько сказав:
— А чого б вам, справді, не позначити своїх горобців?
Дядько Зозуля сердито глипнув на Івашка: глузує чортове хлопча? Так ні, немовби навсправжки.
— "Позначити". Як же їх позначити?
— А от давайте, я вам позначу. Хочете? Правда, правда! Всіх позначу. Тільки тих, що в клуні. Що десь на хаті чи в повітці, за тих не берусь. А тих, що в клуні, всіх до одного! В яку хочете краску: жовту, зелену, червону? Га?
Дядько Зозуля неймовірно зиркав на хлопця: глузує чортеня чи таки справді знає спосіб?
— Як же ти їх позначиш? На хвіст солі насиплеш, щоб спіймати?
— А то вже моє діло. Я берусь, а ви тільки скажіть, якою краскою значити. От тоді ніхто не посміє ваших горобців бити, кожному видко буде, що то ваш, а не Гершків чи чий інший. Самі свого горобця на другій вулиці пізнаєте: "О, а це — мій горобець!" І всі казатимуть: "О, дивіться, а це — горобець Петра Івановича Зозулі". От як на домі вашому написано: "Дом Петра Ивановича Зозули". От так і на горобцях буде видко, що ваші.
Дядько Зозуля аж посміхнувся, і крихітне личко його смішно заструїлося дрібненькими зморшками під очей, носа й рота до вух. Подумати ж бо, справді: йдеш по десятій десь вулиці й дивишся: твій горобець. І всі знають, що то "Зозулин горобець".
— Та в краску можеш позначити?
— А ну да, в краску.
— Та як же ти їх усіх переловиш?
— А це вже моє діло. Побачите.
— Гм! І так, щоб одних у червону, а других там у жовту чи зелену, і так можеш?
— І так можу. Тільки скажіть, скільки хочете жовтих, скільки червоних чи там зелених, стільки й зроблю.
Лице дядька Зозулі ще ширше заструїлося посмішкою, так що конопляні зернятка зовсім сховалися в щілинках.
— Ну, давай значити. А що ж ти за це хочеш?
Івашко сумирно сьорбнув носом і невинненько сказав:
— Та як дасте карбованця, то я більше й не хочу.
Тут лице дядька Зозулі, як зірвавшися з пружини, враз усе сприснуло донизу і з-за щілин вистрибнуло двоє вражених сердитих оченят.
— Як?! Карбованця?! Та ти сказився, щеня ти паршиве?! Та я тобі як загилю палицею карбованця... А диви, яке паскудне: карбованця! Га?!
— А ви ж як думали? Легко ото переловити всіх горобців у клуні та покрасити їх усіх? Га? Та на одну краску скільки грошей піде. На завдаток п'ятдесят копійок дасте, на краску.
Дядько Зозуля аж плюнув спересердя.
— Та ти що мені тут? Сміятися з мене?!
— Та хто сміється?! Отаке! Ну, як карбованця дорого, нехай буде сімдесят п'ять копійок. Собі в убиток. Тільки для вас, щоб клопоту більше з тими горобцями не мали. Та щоб нам Гершкових можна було бити.
Але дядькові Зозулі й сімдесят п'ять копійок здавалися неймовірною платнею. За якусь дурницю, за те, що горобці будуть позначені, сімдесят п'ять копійок платити! Де ж це чувано?!
— Десять копійок! Та й то багато. Хочеш, значи.
— Десять копійок???
Івашко пирснув од сміху, зручніше взяв кийок у руки й кинув до Любки:
— Ходім. Заходь з того боку, он до тої купки горобців. То — Гершкові.
Дядько Зозуля стріпнувся й загородив дорогу Любці.
— Куди? Я вам покажу Гершкові!
— А покажіть! Ану! — вхопилася Любка. — Які вони? Жовті чи червоні?
— Я тобі покажу "червоні", патлата! Ну, дам двадцять копійок, ти! Іди значи.
Івашко зупинився, повернувся до дядька Зозулі і лагідненько, переконливо заговорив:
— Їй-богу ж, дядю, менше ніяк не можна. Ну, ви ж самі подумайте: на ввесь город тільки ваші горобці будуть позначені. Де ж ви таке знайдете? Та мені інші три карбованці дадуть, щоб позначив їм. Це ж уроді як ваші голуби будуть. Та ще й усякої масті. А ви — двадцять копійок. Ну, посліднє слово: нехай буде ні по-вашому, ні по-нашому: п'ятдесят копійок! Просто собі в убиток. І п'ять копійок ще на краску. От так. Дядько Зозуля хоч і був дуже скупий, а кінець кінцем таки згодився. Занадто-бо вже велика спокуса була.
— Ну, чорт тебе бери, хай буде так. Умієш торгуватись, паршивець. Тільки-от чи горобців ловити ти зумієш, от що.
— А це вже не клопочіться, дядю. Тільки глядіть же, договір: тільки тих горобців маю значити, що в клуні. Більше ніяких. Добре?
— Та добре. Значй тільки тих. Буде з мене.
— Ну і завдаток двадцять п'ять копійок на краску.
— О! А ти ж казав п'ять?
— Так то на краску. А завдаток?
Ну, одно слово, договорилися. Після того Івашко сказав, що треба перед роботою обдивитися клуню. Пішли до клуні. Івашко діловито, заклопотано задер голову й почав обдивлятися. У клуні було двоє величезних дверей, одні напроти других. В одних дверях була дірка, — відломився край дошки, — і тудою один за одним випурхували горобці. За цю дірку Івашко знав давно, бо з вулиці добре видко, як тудою влітали й вилітали сірі грудочки.
Сонце перейшло за полудень і золотило одну половину клуні. Від цього в клуні був затишний золотистий присмерк. Смачно пахло половою, кожухами і житнім хлібом. На бантинах цвірінькали горобці, і з соломи скрізь стирчало пір'я горобиних гнізд.
— Ну, майстер, як же воно? Га?
Івашко не зразу відповів, щось міркуючи й озираючись на всі боки. Нарешті поважно сказав:
— Та нічого. Тільки от що, дядю: як зовсім стемніє, то ви цю дірку в воротах чимсь затуліть. І он ті під стріхою, щоб горобці вранці не повилітали надвір. А ми прийдемо до схід сонця й почнемо ловити та значити. Та добре позатуляйте всі дірки! Ато ми не одвічаємо за тих горобців, що повилітають.
Дядько Зозуля задер голову й повів очима попід стріхою. Ну, дві-три дірки — затулити можна соломою. А дірку в воротях — дошкою.
— Та як же ви їх тут ловитимете, чортенята? Га? Коти ви, чи що?
Івашко тоненько посміхнувся.
— Та побачите. Ну, а якою краскою значити? Кажіть наперед, щоб потім не нарікали.
— Якою?..
Дядько Зозуля смішно поворушив кущастими бровами, пожував запалим ротом і сказав:
— Ну, смаліть одних жовтою, а других червоною.
— Добре. Давайте двадцять п'ять копійок. Дядько Зозуля уважно й підозріло подивився на близню: а чи не дурять бісові діти, щоб виманити двадцять п'ять копійок та й утекти? Ну, де ж таки можна виловити в клуні всіх горобців? Чи мисленна ж така річ?
— Гм! А ви от що, хлопці: приходьте завтра без завдатку та й робіть. А як зробите, тоді всі гроші й виплачу.