Тепер же все залізо задерлося к чорту й задубіло, немов поли замерзлої мокрої кожушини. Можна було ходити просто по горищі й діставати руками до гнізд.
Та всі гнізда порожнісінькі були. Тільки в одному лежало рябесеньке яєчко з того літа, легеньке, з дірочкою. (Самі горобці, мабуть, і випили його.)
Івашко, вхопившись за край бляхи, визирнув на вулицю. Гей, ліхтар лежить, повалений бурею. А в приставші дві віконниці зовсім одірвано.
Раптом Любка закричала:
— Ой, Вашку, глянь!
І показала вниз, під самий флігель, рукою. Івашко перехилився і аж язиком зацмокав: бідний-бідний Лейба, — геть-чисто знесло дах з його підвалу. Аж сіно крізь оголені дошки внизу видко. І приступки до підвалу, і навіть табуретку, що на ній Лейба сидить при дверях, коли покупців немає.
Та вмить Івашко занепокоївся і почав пильно водити головою то туди, то сюди, щось розшукуючи очима.
— Любко! А де ж його шкатулочка?
У Лейби над дверима була поличка, а на тій поличці раз у раз лежала старенька бляшана коробочка з грошима. Коробочка замикалася на ключик, а ключик був завсігди зав'язаний у кінчик червоної хустки. От коли треба було покласти чи вийняти гроші з коробочки, Лейба вийдоав хустку з кишені, розв'язував вузлик і визволяв ключик. А потім помаленьку знімав із полички коробочку, відмикав її ключиком і клав або брав із неї гроші. А тоді знову коробочку замикав, обережненько засував її на полицю, а ключик зав'язував у хустку. І грошей-грошей раз у раз було в тій коробочці!
Тепер її не видко було на поличці, тієї коробочки. А повинно б було бути видко, як дах здерто. Чи не взяв на цей раз Лейба її з собою?
І вмить Івашко сильно вхопив Любку за руку і мовчки показав головою в бік од підвалу.
— Он вона! Під хвинарем*! Бачиш?
*Хвинар (перекручене з рос.) — ліхтар.
І, не давши Любці навіть роздивитися як слід, прожогом кинувся злізати з горища.
— Швидше, Любко, бо хтось візьме!
Ніколи близня так швидко, як тепер, не злізала з даху, навіть як сам орендатор із палицею вибігав на гуркіт. Ніколи, навіть на пожежу, так не вилітала з воріт.
Ні, ніхто не взяв. Коробочка лежала під ліхтарем, щільно боком пригорнувшись до нього, до свого товариша в однаковій біді.
Івашко спочатку озирнувся на всі боки, потім присів коло шкатулочки і швиденько одною рукою запхнув її під полу свого пальтечка, другою згори зараз же міцно притиснув її до свого тіла. А Любка тим часом хижо озиралась на всі боки, стережучи й уся тремтячи.
Після того Івашко підвівся й, закриваючи засуненими в рукава руками горб од коробочки, помалу, повільно рушив із того місця. Любка була кинулась бігти, але Івашко зразу ж зупинив її:
— Не біжи! А то як побачать, що біжимо звідси, так одразу догадаються потім, що то ми взяли. Іди собі тихенько.
Легко було сказать "іди собі тихенько", коли зсередини щось тебе трусило, рвало й несло, як отою нічною бурею. Та й сам Івашко аж посірів увесь, а очі йому стали маленькі, гострі, чудні.
Тільки в повітці, коли добре защіпнулися зсередини, Івашкові очі трохи побільшились і забігали так само, як раз у раз. Вийнявши коробочку з-під пальта, Івашко легенько струсив її. Густо й глухо брязнули гроші.
— Повно, Івашку? Повно? Ану, дай я! Ану, дай!
І Любка вхопилася обома руками за шкатулку й разом з Івашком струсила. Знову солодко й густо брязнуло всередині.
— Не дуже повно... — хрипко сказав Івашко.
— А давай подивимось!
— Еге, подивишся, як вона замкнена.
— А розбить!
Івашко покрутив головою: шкода розбивать.
Але в цю мить недалеко від повітки зачувся крик:
— Івашку!.. Любко!!
Івашко й Любка на мент перелякано заклякли: ой, прийде мама сюди! Потім зашамоталися по повітці, шукаючи, де б сховати коробочку. І тут недобре, і там небезпечно.
— Івашку-у-у! Любко-о! Та де вони, шибеники, подівалися? До школи!
Івашко похапцем засунув коробочку під свої дошки, на самий спід. Дощок ніхто не чіпатиме.
— Ходім! Після школи.
Але сьогодні школа не школою була, а чистим катуванням: ой, хтось знайде шкатулку, ой, хтось знайде шкатулку!
А потім і другі думки: а скільки ж то в ній грошей? А стане на голубник чи не стане?
Любка гаряче вірила, що там на три голубники буде. Така ж бо важка вона, та люба коробочка!
— Бідний Лейба! — раптом зітхнула вона. — Не буде вже перевертать у пальцях копійок.
(Лейба мав звичку перед тим, як дати кому-небудь гроші, срібні чи мідні, швиденько та якось дуже ловко перевертати монети між пальцями обох рук, неначе перевіряючи, чи не позлипалося кілька їх ув одну. Нізащо не дасть навіть копійки, гарненько не покрутивши її).
Але Івашко на зітхання Любки раптом чогось дуже розсердився.
— А хай не кидає грошей напризволяще! От іще! Ми знайшли на вулиці! Яке нам діло!
— Та ну да! Лежала собі на вулиці, а ми знайшли. Значить, вона — наша.
— А чого ж ти кажеш: "Бідний Лейба"?
Любка зніяковіла: справді, якщо Лейба бідний, то коробочка — не їхня і її треба йому віддати. А з якої ж речі її віддавати, коли вона лежала на вулиці під ліхтарем і вони знайшли її? От іще!
А тут іще, як на те, коли бігли зо школи додому, зустрівся їм коло самих воріт Йоська. Він стояв лицем до паркану і помалу-помалу, наче в задумі, водив пальцем по дошці. Близні стало якось тісно від того, що там стояв Йоська. Гукнути на нього? Так не хотілося чогось. А пробігти, не сказавши нічого Йосьці, товаришеві свойому, якось соромно було. Ну, і мусив Івашко підійти ближче.
— А чого стоїш так, Йоську? Набили?
(Лейба сам ніколи не бив Йоськи, Лейба й блохи десь убити не міг. А як Йоська чимсь проштрафлювався, то бив його дядько, мамин брат).
Йоська навіть не озирнувся, а так само совав пальцем по дошці згори вниз і знизу вгору.
Івашко збоку зазирнув йому в лице. По щоках Йосьці бігли рясні, швидкі сльози, як краплі дощу по шибці.
Йоська взагалі був собі плохенький хлопець, з величезними, пукатими, як цибулини, очима. А як лихо йому якесь, так і зовсім притихав. Коли б не близня, так із його всякий шмаркач знущався б.
— Та що таке, Йоську? Чого плачеш? Набив дядько?
Йоська покрутив головою. Була субота, і вдягнений він був у празникове.
Значить, вдома на нього ніхто не був сердитий, бо тоді б ходив у буденній одежі.