Івашко знову знизав плечима і подивився в небо.
— А так. Ми просили його, щоб він нам у школі поміг. Микола, значить, Вгодник. Бо трудно тепер з задачами. А він у сні сказав от їй...
Івашко мотнув головою на Любку. А Любка сумирно спустила очі додолу.
— Як поставите, каже, дві свічки мені, то поможу. Ходіть, каже, на базар доти, доки не назбираєте грошей. І нічого ні в кого три місяці не чіпайте. От так сказав Микола-Вгодник. А ми ж не чіпаємо? Правда?
Та то таки правда, — не чіпали, ні. Навіть не огризнулись ні на кого, як їх лаяно. Аж дивно було. А воно, виходить, он що!
Серед перекупок знялося заворушення та стрекіт. Одні вірили близні, другі не вірили. Одні готові були дати їм на свічки, другі лаяли їх у батька і в матір.
— Та брешуть, сучі діти! Та щоб ото з такими шмаркачами Микола-Вгодник у розговори вдавався?
Але, кінець кінцем, хто вірив, хто й не вірив, а по три копійки всі дали: краще вже дати три копійки та на три місяці собі спокій купить, аніж щодня тільки те й робити, що пильнувати, щоб тобі ночов з товаром не перекинули, щоб не вихопили яблука, щоб не насмітили на пиріжки. Це ж не діти, а пробийголови. На іншого накричиш, нагримаєш і воно тобі втече, як опечене. А ці ж — одчайдушні розбишаки, — ні кийка, ні Бога не бояться.
Та й дати на свічки Миколі-Вгодникові все ж таки легше було, ніж отако: "Давай, бо заріжу".
Всіх опудал в ряді було одинадцять. ("Одинадцять множимо на три, получаємо тридцять три"). Отже, вийшло рівно тридцять три копійки. Баба Ступа докинула ще копійку, і стало тридцять чотири, — щоб нарівно було.
Близня чемненько подякувала, попрощалася і зразу ж з базару попрямувала просто до церкви. Бабам навіть видко було, як вони в церковні ворота ввійшли.
Та не видко було бабам, як вони другими ворітьми, що позад церкви, вийшли. А ще менше видко їм було, як тридцять чотири копійки довговусі китайці в Миколи-Вгодника віднімали та до купки в себе складали.
А щосереди, п'ятниці та неділі близня разом із татом виходила. Тато на завод ішов, а близня на базар. Та вже не до перекупок, а до возів та рундуків. І вже не на свічки Миколі-Вгодникові здирати по три копійки, а по п'ятаку, а то й більше чесно заробляти. Як накупить якась хазяйка такого, що ні в кошик, ні в обидві руки не влазить, от туди близня й підвертається.
— Може, тіточко, піднести вам?
— Та піднесіть, дітки, а то чистий клопіт з цією куркою.
Курку хапає Любка, кошика Івашко, а тіточка, блаженно запхнувши задубілі з холоду руки в рукава, вільно йде попереду додому. Івашко навмисне покректує, несучи кошика, щоб розжаліти тіточку, а Любка, щоб ще дужче розм'якшити її, ніжно голубить курочку. І розжалена та розм'якшена тіточка часом аж по три копійки обом дасть, — такі ж милі та славні діточки.
А діточки бігли додому, клали до китайців заробіток, ковтали сніданок і бігли до школи.
— Пара гривунів летить! Пара гривунів летить!
Еге, та це вже тепер не щипало, не кололо й не пекло.
Щипайте, щипайте! От хутко щипне вас і самого Льоньку сапатого за серце так, що аж показитесь од завидків.
А весна от-от-от шугне. Набряк уже, пожовк і став, як старе сало, лід на річці. Дорога на вулицях пропотіла жовтими, приплесканими плямами кінського гною, так що спускатися ні саночками, ні лідяками вже не можна було. Сніг понад парканами кудись провалювався і зробився сірий та дірчастий. Галки щовечора на пустирях такий галас здіймали, наче їх із школи випускали.
А в китайців у коробочці було ж тільки чотири карбованці та сорок дві копійки. Отже, ще три карбованці й п'ятдесят вісім копійок не ставало до голубника.
Любка вже почала приставати. Як вечір, так очі вже скисали в неї, сама вся обпадала, як ганчірка на ганялі*, й навіть без вечері засипала.
*Ганяло — жердина зі спеціальною позначкою (приміром, напнутою на неї хустиною обумовленого кольору), за допомогою якої голубник подає команди своїм голубам, випущеним політати.
— Та що воно таке з нашею близнею? — часом аж тато дивувався. — Не видно їх, не чути. Ні синяків під очима, ні носи не порозбивані. Так наче й не наші діти. Гей, Вашку, чи це ти, чи не ти?
Вашкові й самому було чудно та ніяково за себе. Так що ж ти зробиш, коли нема коли вгору глянути, не то що комусь там носа розбивати.
А тут же весна вже йшла. Хоч дощок уже трохи понастягувано, але повідь нанесе їх стільки, що можна ж уже грядку будувати. Та як же грядку будувати, коли голубів купити несила? Ще ж гірший сором вийде. І Івашко не міг так спати, як спала Любка. А не раз, бувало, й він, як дядьо Павлусь, вийде ввечері надвір, сяде на лавочці біля воріт та й заспіває:
Гей, не спиться й не лежиться,
І сон мене не бере...
Правда, далі слова Івашкові трохи не до діла були:
Гей, пішов би до дівчини,
Дак не знаю, де живе.
Яка там у дідька дівчина! Дядькові Павлусеві вона, може, й потрібна для чогось була, може, він справді не знав, де вона там собі жила (бо дуже вже сумно виспівував ці слова), але Івашко за три карбованці й п'ятдесят вісім копійок усіх дівчат оддав би, коли б і знав, де вони живуть.
От якби знати, де живуть оті три карбованці, це так!
А весна, ой, підсувалася! От-от уже зовсім близько десь дихала. Та так часом дихала, що аж піч трусилася від її подихів. А одної ночі зняла таке ревище, такий гуркіт, наче цілий гурт волів, котів та свиней над головами близні по даху гасав. Ревло, нявчало, вищало. Аж Любка прокидалася й злякано питала:
— Що воно, Вашку?
— Нічого. Спи. То буря надворі.
Дійсно, буря тої ночі була скажена. Коли близня вранці вибігла надвір, вона аж заверещала від радості: ввесь дах на флігелі був зірваний і задертий догори, як спідниця від вітру. Бантини оголилися, немов ребра в кістяка, і на них виразно було видко горобині гнізда.
От тепер можна було дерти їх!
— Гайда на кришу, Любко!
— І—і—і!! — заверещала від захвату Любка і вихором метнулася до повіток. На дах повіток вилізти — це все одно що на піч. А з повіток і на флігель.
Дах на флігелі був некрутий, і лазити на нього й раніше було не важко і не страшно. Та раніше він, проклятий, раз у раз страшенно гуркотів од найменшого дотику. А на цей гуркіт зараз же вибігала паршива орендаторка і ґвалтувала так, неначе близня її різала. А тато після того скидав ремінь із штанів.