Та близня вже знала, чого плакав Йоська. Знала, чого він стояв тут і не йшов до хати. Бо там, мабуть, було таке, що не всидіти. Де ж пак: пропала вся шкатулка з грошима!
— Ну, Любко, ходім, ходім! А то мама лаятимуться.
Та так і не допитавшись, чого плакав Йоська, близня швиденько побігла в ворота. А від воріт, озирнувшись, злодійкувато прошмигнула в повітку. Коробочка лежала під дошками так само, як поклав її Івашко. Тепер тільки треба було її розбити й подивитися, скільки ж то грошей знайшли вони.
Але Івашко навіть не витяг коробочки з-під дощок. Чогось сердитий був і два вихорці його стирчали з-під одсуненої на потилицю шапки загонис-* то, як розп'яті хвостики півників. Він хмуро водив очима по повітці й не дивився на Любку.
А Любка теж чогось не хапалася розбивати шкатулку. І сині очі її під розчухраною кучмою були неначе чимсь ізлякані.
Вмить Івашко сердито підбив передком чобота цурупалок і бовкнув:
— Так ми ж знайшли коробочку!
— А ну да! — зараз же гаряче підхопила Любка.
— Коли б ми не знайшли, так хтось інший усе одно знайшов би.
— А ну да!
Але шкатулки з-під дощок, проте, не витягали. Івашко так само нишпорив похмурим поглядом по повітці, а Любка злякано щось слухала в собі широкими очима.
Раптом Івашко вдарив ногою ще один цурупалок й сердито зиркнув на Любку.
— А знаєш що? Давай підемо до Лейби та скажемо: "А що дасте, як знайдемо вам шкатулку? Дасте половину з того, що там є? Як дасте, так будем шукать". Як согласиться, то оддамо. Ну його к чорту. Га?
— Ой, ну да! — чогось аж зрадівши, весело скрикнула Любка і навіть схопилася бігти.— Гайда! Швидше!
— Ні, стривай. От уже й "гайда". А звідки ми знаємо, що пропала шкатулка? Треба наперед у Йоськи розпитать. Немов ми нічого не знаємо.
— Ну, так гайда до Йоськи!
І дивна річ: у Любки очі вже не були злякані й задуму з них, як муху з столу, щось здмухнуло.
Йоська все так само стояв біля паркану. Тільки сльози вже не котилися по лиці і пальцем він не совав по дошці. Щоки мокро блищали брудними патьоками, а очі-цибулини були червоні й сумні-сумні. І тепер він одразу сказав, чого плакав. Пропала коробочка з грішми. Буря вночі здерла дах з підвалу й викинула з полиці коробочку на вулицю. А хтось підняв її. Скільки там грошей було, Йоська не знав. Але тато й мама дуже журяться. Хотів тато купити Йосьці нові черевики, та тепер не купить уже.
І знову карі пукаті очі стали скляні, блискучі, а з них на довгі чорні вії викотилося дві буйні сльози.
Івашко шарпнув Любку:
— Ну, ходім!
І обоє побігли знову в двір, нічого більше не сказавши Йосьці.
Лейбина квартира була поруч квартири близні і точнісінько така сама, як їхня: спершу кухня з піччю, а далі кімната. Тільки меблі трошки інші були, а надто багато свічок було у блискучих підсвічниках. Близня їх добре знала, бо її завсігди кликали гасити їх.
На щастя, Лайба був дома сам. Ні Хаї, ні дядька не було. Але маленькі добрі очиці Лейби в рудих, аж білих, віях, були сьогодні не такі лагідні та тихі, як раз у раз, — сумні-сумні, як у Йоськи. Одначе близню він прийняв привітно, як і завжди. Навіть посміхнувся у свою кучеряву-кучеряву руду бороду і сказав:
— А свічки ще рано гасить.
— Ні, ми не свічки гасить, — бадьоренько відповів Івашко, а сам аж слину ковтнув, бо серце колотилося. — Ми за шкатулку спитать. Пропала шкатулка?
— Пропала, — сумно хитнув головою Лейба.
Любка спустила очі додолу, а Івашко, навпаки, скинув їх на Лейбу й ще бадьоріше сказав:
— А що дасте, як знайдемо?
Любка швидко підвела голову: оттако, умовились же, щоб так не казати, а він ляпнув. А Івашко й сам не знав, як воно так вийшло. Та вже пропало.
Лейба, одначе, покрутив головою:
— Е, взе не знайдете, діточки. Взе знайшли її другі.
(Лейба замість "ж" раз у раз казав "з". Все інше добре вимовляв, а "ж" не міг).
— Ну, а якби той, хто знайшов би, приніс її вам, дали б йому половину грошей? Чи скільки?
Тут Лейба вже трошки уважніше подивився на близню: є, щось вони, мабуть, знали, ці маленькі милі ґої. Е, може, ще не зовсім пропали гроші. Може, знайшлася така хороша людина та підіслала дітей, щоб спитатися.
Лейба аж почав неспокійно перебирати пальцями кучеряву бороду: і шкода половини грошей, і страшно, що й половини не буде.
— А ви знаєте того, хто знайшов?
— Та... та... А дасте чи ні?
— Ну, нехай узе дам. Нехай узе несе.
— А половину чи скільки?
— Ну, нехай узе й половину. Хай буде хоч половина дома. Спасибі й за половину. Спасибі, що є ще чесні люди, ой, Бозе наш, Бозе наш!
— Так ви нікуди не йдіть, шкатулка тут зараз буде!
І Івашко, шарпнувши Любку за руку, вихором вилетів із хати. За ним Любка, маючи кучмою, як булане жеребеня гривою.
І так само через кілька хвилин улетіли в хату. Івашко вийняв з-під поли коробочку й поставив її на стіл перед Лейбою, захекавшись і від бігу, і від хвилювання. А вихорці гордо топірчились над пукатим чолом.
— Одмикайте й щитайте!
Лейба радісно й швиденько вив'язав із вузлика ключик і відімкнув коробочку. Грошей там було, грошей! Любка аж почервоніла вся, аж по вуха залилася радістю.
Але рахування пішло вже не так блискавично. Лейба кожну монетку разів із п'ять перевертав у пальцях, поки відкладав її до купки. Близня ніколи стільки не робила задач на складання, як цей раз.
Та таки склали все з Лейбою до гроша. Вийшло всього чотири рублі двадцять дві копійки. Тоді зробили ще одну задачу на діління, і вийшло на близню два рублі одинадцять копійок. Лейба ще раз перем'яв усі монетки на двісті одинадцять копійок, і близня знову вилетіла з хати.
Та знову в повітку, до китайців. Правда, на голубник не вийшло, але разом із іншими стало сім карбованців і дев'яносто копійок! Коли б не гривун, так уже б можна було ввесь голубник купувати. Та от, цей гривун! А без гривуна ніяк же не можна було. Сказано: гривун, так мусить бути гривун.
Та раптом Івашко заклопотано почухався.
— Ех, а Лейба всім розкаже, що ми шкатулку знайшли та маємо гроші.
— А попрохати Лейбу, щоб нікому не казав? Га?
— Ану, гайда до нього!
На щастя, Лейба був ще й досі сам. Йоська все плакав собі під парканом, не знаючи ще, що тато таки купить йому черевики. Лейба, молодчина, згодився мовчати, бо й йому це було до речі: він тепер міг сказати своїм, що сам знайшов коробочку і що всі гроші цілі. Нехай їм буде повна радість.