— Розумієш, тут навіть без смертного вироку людина пізнає багато такого, що знати їй невластиво... Я особисто взнав одну просту річ: від свободи чекаєш усього негаіїно ж, а насправді треба багато смертей, щоб просунути людину вперед по шляху прогресу на один сантиметр... Мабуть, при Карлові V була така сама ніч, коли вулиця мала такий самий вигляд, як тепер. І все ж таки світ з часів Карла V змінився... Тому що люди хотіли, щоб він змінився, незважаючи на мідяки, може, навіть і знаючи, що десь існують ці мідяки... Коли воюєш тут, то опускаються руки. І все-таки єдине, що може... переважити твої спогади,— це допомога, яку ми можемо подати людям, що мовчки проходять ось там повз нас.
— Я теж ранками казав собі щось таке в своїй камері. Але ввечері правда поверталася. Вечір — найгірша пора: розумієш, коли знаходишся в просторі в три метри завдовжки, де й стіни починають зсуватися, то порозумнішаєш. Кладовища революції мало чим відрізняються від інших кладовищ...
— Спочатку всі зерна повинні зігнити, але деякі з них проростають... У світі без надії нема чим дихати. Або ж у ньому існує тільки фізичне життя. Ось чому багатьом офіцерам так легко живеться: більшість із них завжди жили суто фізичним життям. Але не ми з тобою... Тп повинен попрохати двотижневу відпустку, щоб підлікуватися. І якщо після цього ти, спокійно подивившись на ополченців, побачиш у них саму тільки комедію, якщо відчуєш, що їхня надія чужа для тебе, тоді їдь до Франції. Що тобі тут робити?
За мовчазними юрбами котили вози, навантажені мішками й корзинами; інколи пурпуром спалахувала пляшка; а позаду їхали на віслюках селянки, облич їхніх не було видно, але вгадувався застиглий погляд, сповнений одвічної скорботи. Втеча відбувалася, загорнута в ковдри, в запаху диму й гарива, під глухі розмірені постріли гармати.
Схили пагорбів спускаються від спокійних зірок па рівнину, звідки прийдуть ворожі танки. Далеко один від одпого, в гаю, на хуторі, за виступом скелі, чекають динамітники.
Лінія республіканських військ, які захищають Толедо, залишилась позаду,'за два кілометри звідси. В оливковому гаю залягли десять динамітників. Один з них, лежачи долілиць і підперши руками підборіддя, не спускає очей з вер-
хівкіт пагорба, де стоїть вартовий. Інші майже всі тримають у роті сигарети, але не запалюють.
Сьсрра тримається, Арагонський фронт тримається, Кор довськпй фронт тримається, Малага тримається, Астурія тримається. Але ваговози Франко на повній швидкості йдуть уздовж Тахо. І в Толедо справи кепські. Як завше, коли справи йдуть кепсько, динамітники говорять про Астурію 1934 року. Пене розповідає про Ов'єдо ополченцям, які щойно приїхали з Каталонії: після ов'єдської поразки й було створено народний фронт.
— Взяли ми арсенал. Гадали, що ми врятовані й усе гаразд, але те, що ми там знайшли, ні до чого не було придатне: гільзи без капсулів, снаряди без вибухівки... Ми користувалися ними, як ядрами, ми так ними й стріляли. Гуркіт усе ж таки був, це підносило дух; як-не-як, а користь була.
Пепе обертається на спину. Над оливами стоїть місяць, і світло його тонким пплком блищить на сріблистому листі.
— Це підносило дух. Підштовхувало нас. Навіть заштовхало нас до буцегарні.
Місяць освітлює його привабливе обличчя.
— Як гадаєш, вони увійдуть до Толедо?
— Дзуськи!
— Не перебільшуй, Пепе. Гадаю, Толедо — пропаще діло... Я розраховую на Мадрід.
— А у нас це було не пропаще діло?
— Якби ми не мали динаміту, то нам був би каюк за три дні,— озвався чийсь інший голос.— Ми пробували щось придумати в арсеналі, були серед нас товариші, які вміли заряджати, але з того нічого не вийшло. Зрештою, хлопці йшли на фронт з п'ятьма патронами па душу. Уявляєш собі, п'ять патронів! Пепе, ти пам'ятаєш жінок з мішками й кошиками? Я колись бачив, як збирають колосся, але гільзи — це я бачив уперше. Вони тільки й думали про ці гільзи, бурчали, що ми не так швидко стріляємо. Просто лихо!
Ніхто не обернув голови: це говорив, звісно, Гонсалес. Такий життєрадісний тембр буває тільки в товстунів. Усі слухають, і водночас усі напоготові, чекають, коли почується далекий гуркіт танків.
— З динамітом,— провадив Пепе,— ми добряче попрацювали. Ти пам'ятаєш каменемети Меркадера?
Він обертається до каталонців — вони не знали Меркадера.
— Це такий кмітливий хлопець, який спорудив пристосування, щоб метати великі заряди динаміту. Одне слово, бомбомет! Як у стародавніх війнах, відтягували линвою.
6*
163
Втрьох. Марокканців страшенно приголомшило, коли на них посипалися чималі заряди з двохсотметрової відстані. Потім ми ще спорудили щити, але це було не так удало; надто помітна мішень.
Удалині заскрекотів кулемет, замовк, знову заскрекотів, ніби десь у нічному просторі строчила швацька машинка. Але танків і далі не було.
— А вони понавиробляли літаків! — сказав хтось із прикрістю.
Ці оповіді, епічні й смішні водночас, велись у долині, за якою причаїлися два ряди танків. Безперечно, динамітники — остання військова частина, де людина щось може вдіяти проти машини. Каталонці тут, але вони могли б бути в будь-якому іншому місці; а астурійці дорожать своїм минулим, вони продовжують його. Вони — найстаріша іспанська жакерія, нарешті організована; вони, може, єдині, для кого золота легенда революції росте разом з досвідом війни, а не руйнується під її тягарем.
— У марокканської кавалерії вже є ручні кулемети...
— Начхати на них!
— У Севільї повно німців, усі спеціалісти.
— І начальники в'язниць.
— Кажуть, що дві італійські дивізії виступили...
— Хлопці не дуже добре тримаються проти танків?
— Не звикли...
Знову вони відбивають небезпеку, що їм загрожує, зброєю спогадів:
— А найцікавіше в нас було наприкінці,— веде далі Пе-пе.— В центральному селянському комітеті були непогані хлопці. Тільки їм не допомагали, проте вони самі з усім упорались. Марокканці наступають. Ще три години — й нас оточать. Ми ще мали й людей, і динаміт, але ніяк було його застосувати. Ми наробили з газет і палиць щось на зразок петард. Про зброю не було чого й говорити — вона вся була знищена й ліквідована. Незадовго до цього ми послали свого товариша до арсеналу, а він повернувся звідти з клаптем газети, на якому уповноважений надряпав, що не варто й посилати по боєприпаси, бо не залишилося жодного патрона. Останнє, що було, розділили між хлопцями. По п'ять набоїв на кожпого. І вони пішли з рушницями на фронт. Та й годі! Уявляєте собі? Щось гірше й важко вигадати! А ті з центрального селянського комітету сидять довкола столу й кривляються — от і все, що вони можуть робити. Навколо багато всяких хлопців. Усі мовчать, ні пари з вуст. А стрільба кулеметів наближається й наближається, ось як тепер. А потім якийсь тупіт... Як вам сказати, немовби приглушепий, одне слово, безгучний тупіт. Склянки й ножі на столі тремтять, портрет па стіні гойдається. В чому річ? Ми здогадалися, почувшії дзеленчання дзвіночків: худоба тікає, злякавшись марокканців, а ті стріляють навмання, куди очі дивляться. І ось худоба вбігає на вулицю. Тут один з комітетських, хлопець пролазливий і кмітливий, як закричить: "Зводьмо барикади іі знімаймо з худоби дзвіночки!" (Це були пе плескаті дзвіночки, а великі, гірські). Познімали ми дзвіночки й наробили гранат. 1 так протримались три години, встигли евакуювати все, що треба було. Отож нам начхати на танки: зараз же у нас є чим захищатися.