Пепе згадує і про бронепоїзд. І тоді вони воювали голими руками. Але відколи вопи організовані, вопи й без бронебійних гармат зупиняють тапки.
Вдалині загавкав собака.
— А про віслюка, Гонсалес, про віслюка!
— Коли згадуєш війну, то завше про смішне... Просто лихо!
Багато динамітників мовчазні або не вміють розповідати. Пепе, Гонсалес і ще дехто — аж надто язикаті й мастаки па всякі витівки. Мабуть, танки не наважуються атакувати вночі; танкісти погано знають місцевість і бояться ям. Але незабаром настане день. Гаразд, про віслюка, так про віслюка.
— Думка послати віслюка — то була глибока думка. Нав'ючили його динамітом, запалили гніт,— і гайда до марокканців! Віслюк помчав, настовбурчивши вуха й не підозрюючи, що на нього чекає. І нараз ті починають стріляти йому в морду. При перших пострілах він стріпує вухами, мовби проганяючи мух, і зупиняється, обмірковуючи, що робити далі. Йому, либонь, це не сподобалося, і він кушпелить назад до нас. О ні, ми теж заходжуємося стріляти в нього. Але з нами він був краще знайомий, і ось, поміркувавши: кулі — звідти, кулі — звідси, він вирішив повернутися до нас...
Раптом страшенний вибух, аж, здавалося, земля розкололася в надрах, збиває з дерев цілий дощ листя й сухих гілок.
У світлі величезної червоної блискавки, що спалахнула над Толедо, всі, фіолетові в темряві, з розкритим ротом, засліпленими очима, побачили, які в них будуть облпччя, коли їх скосить смерть.
З усіх ротів випали сигарети.
Вони розуміються на звуках вибухів. Це не міна. І не динаміт. І не пороховий погріб.
— Торпеда?
А втім, ніхто з них не бачив і не чув вибуху торпеди.
Вони прислухаються. Здається, ніби вгорі гуде літак; а може, то гудуть ваговози марокканців.
— У Толедо є газовий завод? — питає Гонсалес. Ніхто не знає. Але всі думають про Алькасар.
Ясно тільки, що там фашистам доводиться скрутнувато. Там, де загас сніп іскор, небо залишилось багрове — пожежа чи світанок?
Ні, світанок встає з іншого боку. Він уже жевріє, і здається, що прохолода падає на землю, як листя з оливкових дерев.
Тепер уже не до спогадів. Динамітники чекають у всіх засідках. Ворога й світанку.
Вони підняли із землі й досі незапалені сигарети. Над іспанською землею — тиша, та сама, що й у день прибуття перших марокканців, та сама, що й у довгі дні миру й злиднів. Над самісіньким обрієм з'являється біла смуга світанку. Над головами в людей, що лежать, поступово розсіюється ніч. Невдовзі пролунає могутній поклик дня, але поки що — безсилий смуток досвітку, пора сутіні.
З хуторів долинають тужливі співи півнів.
— Іде Рікардо! — кричить Пепе.
По схилу біжить униз вартовий. Наче народжені тим самим смутком, наче загрожуючи не землі, а небові, через верхівку пагорба перевалюють танки.
Спочатку Гонсалес, потім Пепе, а відтак усі інші закурюють сигарети. Звідусіль назустріч танкам повзуть люди.
Може, танкісти знають, що ці люди тут є, але не бачать їх: динамітники пригнулися до землі або лежать на ній, у долині, а танки повисли в небі.
Праворуч від Гонсалеса — молодий каталонець, який відтоді, як вони тут, не промовив ані слова, ліворуч — Пепо. Гонсалес насилу їх бачить. Він чує їхній м'який крок у передсвітанкових сутінках, людський крок. На початку кожного бою його друзі видаються йому молюсками без шкаралущі: м'які, гнучкі, беззахисні. Він серед них пайтовщий і відчуває їхпю кволість. Танки, в яких є своя шкаралуща, підповзають з гудінням, яке переходить у гуркіт; проти них у цілковитій тиші ковзає тремтлива лінія динамітників.
Танки сунуть двома рядами, але на такій великій відстані один від одного, що динамітники не рахуватимуться з цим: гуртик динамітників на кожен танк, так ніби танки йшли вервечкою. Хтось із каталонців не загасив сигарети. "Йолопи!" — мабуть, подумав Гонсалес. Він дивиться на ледь помітні цятки світла: він трохи ззаду, може, спереду вогникп не так помітні. Гонсалес іде разом з ними, підхоплений тією самою хвилею, тим самим чистим братерським поривом. Не спускаючи очей з танка, що насувається на нього, він співас подумкп бойову пісню астурійців. Ніколи він так глибоко не відчуватиме, що означає бути людиною.
Зараз він постане перед танком як на долоні. Займається ранок. Непе сховався. Гонсалес лягає на землю. Танк за чотириста метрів спереду, і Гонсалес не бачить його з високої трави. Такі стебла в дитинстві він устромляв товаришам у рукавп — щось на взірець дикого вівса й стокротки па високих стебельцях; по них уже розгулюють мурашки й крихітний павучок. Так вони живуть біля самої землі в пальмовому гаю трав, далеко від життя й війни. Ззаду двох метушливих мурашок на повній швидкості насувається гуркотлива пляма перехиленого танка, під яким здригається земля. Танк іде по нерівному місці. Якщо вдало пожбурити в нього динаміт, танк перекинеться. Гонсалес лягає на бік.
Танк повинен проїхати праворуч від нього. Гонсалеса захищатиме від башти невисокий горбик доти, поки танк не з'явиться над ним. Тоді відбудеться поєдинок: хто перший уб'є. Танкіста засліплюватиме сонце, що сходить. Гансалес перевіряє, чи щось не заважає рухові його правиці.
А що з каталонцем? Правий танк відкриває вогонь. Танк Гонсалеса, і далі перехилений, мчить на повній швидкості до двох великих мурашок, що за десять сантиметрів від його очей. Гонсалес схоплюється, жбурляє заряд динаміту в гуркіт мотора й тріскотіння кулемета і знову падає на землю, мовби пірнаючи у вибух.
Він підводить голову в стукоті каміння, що сиплеться на землю: танк перекинувся й притиснув до землі башту. Сонце, що сходить, світить на одну з гусениць, що й далі крутиться.
Гонсалес лежить на землі, але без прикриття. Перекинута гармата в башті непорушна. З бомбою в руці Гонсалес вичікує.
Під скісним промінням сонця гусениця крутиться повільніше й повільніше, як лотерейне колесо, що зупиняється.
Гонсалес тримає сигарету біля останньої бомби. Передній кулемет непорушний. Обидва танкісти загинули, або поранені, або повисли вниз головою й не можуть вийти, бо весь тягар танка лежить на кришці башти. Якщо бак потече, через п'ять хвилин вони згорять: громадянська війна.